РУСАЛКА
ДНѢСТРОВАЯ
[Ілюстрація]
Ruthenische Volks-Lieder
У БУДИМѢ
Письмом Корол. Всеучилища Пештанского. 1837.
Обсяг сей книжочки.
Русалка Днѣстровая
Передслівє
Пѣснѣ народні.
Передговор к народн. пѣсням
I. Думи и Думки
II. Обрядові пѣснѣ
А. Колядки
Б. Гагілки
В. Ладканя
Складаня
Згадка
Погоня
Два вѣночки
Роспука
Веснівка
Мадей
Туга за милою
Сумрак вечерний
Жулин и калина, казка
Олена, казка
Переводи.
а. Пѣснѣ народні сербскі:
Дѣвчина а риба
Дѣвчина до рожи
Пуста дѣвчина
Дьвчина лице миюча
Ангелчині ворота
Знатель
Три тузѣ
Смерть милих
б. Из корольодвірской рукописи:
Китиця
Олѣнь
Лишена
Зазуля
Старина:
Передговор к Старинѣ
Пѣснѣ зо староѣ руѣописи
Розмежє Острова и Дроховичь, з образцем
Вѣдомость о рукописах Слав. і руск. прижницѣ Монас. св. Вас. у Львовѣ
Мисль о руским весѣлю описаним через Лозѣньского
РУСАЛКА
ДНѢСТРОВАЯ
[Ілюстрація]
Ruthenische Volks-Lieder
У БУДИМѢ
Письмом Корол. Всеучилища Пештанского. 1837.
Ne z mutného oka, z ruky pilné nadèje kwitne. —
Kollar
ПЕРЕДСЛІВЄ.
Судило нам ся послѣдним бути. Боколи другі Славяне вершка ся дохаплюют, и єстли не ўже то небавком побратают-ся с поўним, ясним сонцем; нам на долинѣ в густій стденній мрацѣ гибѣти. Мали и ми наших пѣвцѣв и наших учителів, али найщли тучи и бури, тамті занѣмѣли, а народови и словесности на доўго ся здрѣмало; однакож язик и хороша душа руска була серед Славлянщини, як чиста слеза дѣвоча в долони серафима. —
Зволила добра доля появити-ся и у нас збиркам народних наших пѣсень, и иншим хорошим и цѣловажним дѣлам [*]; є то нам як заранє по доўгих тмавих ночох, як радость на лицѣ нещасного, коли лутша надѣя перемчит скрізь сердце єго; сут то здорові поўно-сильні рістки, о которих нам цѣлою душею дбати, огрѣвати, плекати и зрощати док під крилом часу и добрих владнувателѣв хорошою и крѣпкою засияют величею.
Не журися Русалочко з над Днѣстра, що-сь не прибрана, в нарядѣ який від природи и простодушного и добросердного народа твойого приймила-сь, — стаєшь перед твоѣми сестрицями. Они добрі, видачятти, приймут тя и прикрасят. —
Сказати нам дащо о правописи сей книжечки. Хочемо зачинати, проте знати нам конче, яке теперѣшному язикови истинноє лице; за-для-того держалисмо-ся правила: „пиши як чуєшь, а читай як видишь.“ Из сего огляда приймилисмо сербскоє џ (виџу wydzu) и волоскоє ў (аў, αυ Erazm. Rotterd., au, еў, ευ: спѣваў, spiwαυ; душеў dušευ) а є завсѣда в силѣ је або ье употребляєм (моє, moje землє, zemlĕ, загородє, zahorodĕ, zahorodie.)
Поклони-ся Русалко наша низко Всечестному Сподареви Николѣ Верещинскому, що тобє звелѣў родитися, и всѣм що тя пристроѣли пѣснями народними и Стариною; именно: Трудолюбивому Мирославови Илькєвичови, — потом Православови Каўкови, Йвану Бѣлѣньскому, Маркєллу Кульчицкому, Мѣнчакєвичу — и иншим; — честьим най буде и слава, а в руских дѣтех най усерднѣйша подяка! — —
[*]
Енеида на малороссійкій язык переложенная М. Котляревским; тричи виданая 1798, 1808 и 1809 в С. Петербурзѣ.
Князя Цертелева: Опыт собранія старинных малороссійских пѣсен, С. П. 1819.
Малороссійскія пѣсни, изданныя Михаилом Максимовичем. Москва 1827. тойже издаў:
Украинскія народныя пѣсни Моск. 1834.
Запорожска старина. — Харков 1833—1834. IV. части. —
Малороссійскія повѣсти изд. Основяненьком в Моск. 1834.
Малороссійскія пословици — Харков 1833.
Приказки малороссійскія изд. Гребеньком. С. Петерб.
Войцеховича малороссійскій словарь помѣщенний в трудах моск. общества любителей Россійской словесности Ча. III. 1818. — — В извѣстіях росс. Акад. в книжцѣ 7. читаєм що Академієў куплений словарь „Малороссійскій поручєн от Академіи Господину члену оной Николаю Ивановичу Гнѣдичу, и при нем двум любителям словесности, знающим малороссійскоє нарѣчіє и согласившим-ся из усєрдія к общей ползѣ содѣйствовать в сем предпріємлемом грудѣ а имено Господину Капнисту и Князю Цертелеву.“
Пѣют також хорошо руским язиком Че. Гуляка Артемовскій, Тома Падурра, — и инши.
Про маленько мѣстця лише набилиняєм о Грамматиках Павловского (Моск. 1818.) Лучкая (Slavo-Ruthena в Будимѣ 1830.) Левѣцкого (в Перемишли 1834) — о дѣлах (Wacława z Oleska Pieśni polskie i ruskie ludu Galicyjskiego (у Львовѣ 1833) и Лозѣньского: Ruskoje wesile (в Перемишли 1835.)
ПѢСНѢ НАРОДНІ.
Pjsnĕ národnj gsau negpew něgsj základ oswětý, žiwel wzdělanosti, podpora národnosti, štit a ozdoba řeči.
Kollár w ohlašenj Zpiewanek.
ПЕРЕДГОВОР.
К народним руским пѣсням.
Нарід Руский оден з головних поколѣнь Славяиньских, в серединѣ меж ними, роскладає-ся по хлѣбородних окрестностьох з ноза гір Бескидких за Дон. Він най щирше задержєў у своѣх поведѣнках, пѣсньох, обрядах, казках, прислівйох все, що єму передвѣцькі дѣди спадком лишили; а коли другіѣ племена Славлян тяглими загонами лютих чужоплеменників печалені бували, и чясто питетна власть рѣками крьви теряних чяд пересякала, коли на послѣдок схилили вязи під окови зелѣзні и лишили-ся самостоянства, Русь заступлена була Бескидами, що ся на низу ланцами повязали, и огорнена густими и великими рѣками, що як сестрицѣ почѣпляли-ся за руки. —
Горияк ведити, рѣки як сяни[1], Славлянщина вколо Бѣлим-богом стерегли сѣдий передвѣк, злучали Русинів и серед нападів вражих були засѣком народа, не-чѣм ѣх так чясто в пѣсньох поминают и величяют. — Святая Русь була селом райских птиць и дивів; ясні небеса одѣвали ю чистою опанчею, мір віддихаў любовію — Рускій нарід буў великим и величаним, порозумѣў обняў природу, чтиў и до серця ю пригортаў, и буў мири гаразд и любовь взаѣмна. — Сюда належят небиличні и обрядні пѣснѣ. — Хрест на землю Руску невнесено напрасно, и хочь мѣсто храмів звелися торонкіѣ церкви, священники спѣвали службу божую бесѣдою власною народа, не гороѣжилися, не ставилися панами, лише перед сотнями лѣт, як ще й днеська жили з мірянами мов отец з дѣтьми, були ѣм другами, подѣляли смуток и радість під ѣх низкими стрѣхами. Не було, хтоби забераў давніѣ поведѣнки, и затираў з молоком виссані чувства; проповѣдачи витереблаючи боганьство, не перли чужоѣ души в нарід. Руский нарід правоє свѣтловняў в серца колокучі, а окрашаючи єго поверхноє лице влюбленими красотами, не запорчяў єго внутренноѣ чистоти цѣло. —
Свѣт ясний всякими барвами буйно, буйно процвиваў. Доокола різні рукодѣла ставали, перемишль зрастаў широко и вступляў на вершок все зарімно обнявши; бариство великоє повязало Руский нарід межи собою и с чужими поколѣнями далеко и широко, нечѣм и Русь вся напоўнена була имѣнями безчисленними и неперебраними статками. А коли Руський нарід під верховодом Великого Князя в одно тѣло ізрѣо, гостинцѣ в ширъ и вздоўж покопано, и правду з простих серць и давних поведѣнків установлено, а Руска земля честь и славу мала. В той час на ловах Бояни пускали по десять соколов на стадо лебебей, а з уст виливали почесну славу витязѣв хоробрих и уми поострювали мужеством, а умцѣ черкали золотими буквами пѣснѣ и чудніѣ казки; зо сотних церквів Києва блищяли золотіѣ хрести по над облаки, а по майданах воўновали-сь тьми хоробрих молодцѣв; Киязѣ сидячи в золотих стільцьох велѣли отрубляти походи далекі, а зелѣзніѣ полки посадами орали море рускоє[*] — нечѣм в обрядових пѣсньах так много згадок о князях княгинях, о боярах о єдамашках, о ковальчиках що золото куют, и о инчих ремѣсничках, которих у великой почести мали. —
Лиш скоро стали сварніѣ князѣ крамоли ковати и Русь дробила-ся и падала а тьми торопкіѣ дивих орд пабѣгали кровавими путями, и красні царини рускіѣ кіньскими орали копитами, а райскіѣ птицѣ сполошені улетѣли далеко — тай гараздиз ними. —
А коли Татари сѣрими воўками на земли рускій загнѣздили-ся, зійшла на ню недоля. Густіѣ осади трупами устелили, а рѣки крьвою ударили. Недосѣченного, невиполоненого міру бѣдні послѣдки, лишивши курища давних городів утѣкали в гори и засѣкали-ся у печерьох, и були в поўній неўгодѣ без пристановища, принуџені з воўками сѣпати-ся о поживу и з бурянів варити страву. — Тут розродивши-ся сступали знова на долину, але сступали по новую недолю, бо були лукавіѣ гісиолюбцѣ, которі приставши до ворогів, чу-женѣли, а здвигши-ся з ними ховали чѣпи своѣм братям. — Ночами отогували небеса луни горячих сел, а вѣтри заносили зойк стинаного и полоненого міру; а коли зоря розсвѣчала день бѣлий гонили гайдуки міран пиўсопних, на лань понужателѣв — із народа побратимого, томили гірш Татар, крьвавий піт обливаў буйний полон, а глумлених тяглими роботами дротяними нагайками наперано. Тим дѣлом Русин в навалѣ — горести спиниў-ся и в журбѣ стаў думати над своєў недолеў ужясноў; но тая щораз ся перепоўняла, потери учящали-ся, непевність була в имѣньох гірко придбаних, нещоби и у власним житю и стільки любимоѣ родини, жінок, дочок та синів, на которих люті остроємі нападали яструби. —
Так много ужєсноѣ недолѣ відси — на протѣв буйні привиди руской души, и красна природа, зелені погаря, цвитущіѣ царини гноєні кістьома дѣів, ниви золотоколосі, поўні божого дару — а знова горблячіѣ-ся могили на рідних батьках, та братьох, тямка минулоѣ чести, гаразду, и великости Руси, — конче надѣляли руский нарід, вязали до любоѣ отчини и поперли го в вир житя, поўного дѣланія, и дикой бородьби с падею, и овін стераючий-ся, тягло дерся с крьвавими грудьми, та иськаў привернѣня перѣшних щастливших веремень. —
Так нарід руский прославляў-ся, га раздуваў, бѣдиў-ся, бороў-ся, розбиваў тугу и надѣяў-ся, — таким конче и гадкам єго и пѣсням бути. — —
В думах розцвиває лицарскими дѣлами буйність, звязана з перепоўненим внутреним призраком; они сут найчеснѣйшйм образом борючих-ся и загибаючих стратенцѣв. Із Запорожя лицарских дѣл гомін зашибаў-ся високими курганами по всей Руси, а з Бескидів и всяких сторон розбѣгали-ся мстиві молодцѣ за печальную неволю міран. Чистий воздух и красни окресности творили мір гарний и шпаркий, ум одѣвали буйними гадками, насадили в серця сильніѣ чувства и розцвиліѣ призраки, а Русин всьо що видѣў, що терпѣў и що дѣяў виливаў словами, а виливаў з поўноѣ души; — а в яким уклаў-ся состояню в закорѣнках свого викопованя-ся з під намету горести и насилія так строѣў и свій голос и своѣ спѣванки и роздѣлиў ѣх як зажегнене свѣтло, в різнобарвих цвѣтах горющеє; и се здвигло єго ще вишче. — Мужацькіѣ думи суть по найбільшій части биличними, и воўнюют буйною тай дикою силою. Муж закликаний падею, славою, або справою народа, лишає родину що га любила, виплекала, вилелѣяла солодкими словами, ѣде на крьвавий пир, сестри му коня виводят, сѣделце виносят, а родина цѣла виводит го слезними очами и журними чадками, благословлячи го, на широкі степи. — Мамка розговорує-ся с конем, випитує-ся птиць, в серце в копуют-ся тоски печальніѣ, чоло роз-орує жаль, а попертого в вир недолѣ дожџі дрібні полочут, густі терни росчѣсуют, а буйні вѣтри осушуют. — Зійшла блѣдая зоря; молодцѣ иа ворон коньох полетѣли на чорний шлях, и навязали не одну сотню Татар — и тогди буйна радість розлягла-ся пѣснею по степах. Або огорненіѣ тьмами Татар, з ростолоченими чашками в крьви постелили собѣ перестільницю... Ворон кінь вѣрненький вбиў-ся по колѣна в землю, припаў до ніжочок свого пана, а сизий жироѣдний орел осѣў на лоб, наступаў на кучерѣ и випиваў очи. Смерть на побійцѣ була у него жениханьом, лише журба родини сумує го, тѣшит ю медівними словами, пращає стару неньку, що-ся над ним роспукає. — Гетьман пращає війско, товаришів и отечину. —
А коли вечером мѣсяць блѣдий серед звѣзд меркотючих мрѣє, дѣд сивобородий с кобзою сѣў при могилѣ, глянуў по костьох, що ся межи травою бѣлѣют, задумаў и заспѣваў сумную думку; або при ватрѣ обступлений молодцями прославляў досадними словами и сильнѣшчим нѣж на могилѣ голосом минуліѣ лѣта и минулих витязѣв. —
Думки (пѣснѣ жіноцькі) провѣвают буйною гарностію, и зажегненими чувстьами, повязаними з журбою и тугою. Дѣвочѣ чувства стелят-ся в них крещачим барвѣнком, крутая рутка узеленяє терновіѣ вѣньцѣ страсти, дивная бородьба з невідмѣнним присудом проколює-ся з них. — Обмана Козаків, лихая падь що милого забрала, злиднищо го побили, або смерть що го загорнула, розсерџує дѣвицю, що ся цѣлою душею влюбила, обгортає роспукою, серце зайшлоє крьвлею ниє, сама розбиває-ся о камѣнь, під землю западає, під воду йде. Обманена-ли зрадливим Козаком (ледѣнем, молодцем) заметує го жаркими клятвами, або неўдаючи-ся в тугу и роспуку, надѣє-ся прикликати го назад, скаче в городец, копає зѣля, що під бѣлим каменем росте, чарує молодця, котрий наглум прилѣтає, и стає-ся добродушною посмѣшкою милоѣ, шчо ся єго наворотом радує. —
Козак вѣрний пускає-ся на війну ити, мила відпустивши єго, хотячи й нехотячи, лишає-ся з журними гадками, тужна пѣсонька розлягає-ся сумними ярами — лишена виступає на високу могилу смотрити, чей милий не ѣде, висилає сиві соколи,та чорні ворони по вѣсти, котрі або вертают и тѣшат, або мѣсто них сивенька зазуля сумно закує погибель милого. Тогди она попала-ся богатому лютому нелюбови, або якому пройдисвѣту, тогда з усихаючих грудей тосклі викопуют-ся вздохи, душа в горованю лѣтае по за гори и снит в піўявно о миленьким, згадка й туга сумною пѣснею о погиблим спливає. — Другий дочуўши-ся на чужинѣ, що мила присилувана вѣнчати-ся з инчим, найчастѣйше з богачем, невертає-ся у свійню, розбива-є тугу степами по за Днѣпр, або присѣвши у могили загомонит думку о щастю що сплило, а пѣсня, що нею молодец тужит по своѣй небозѣ, не відличає-ся від думки, що ю мила спѣває у тузѣ по милим[*]. — Любовніѣ пѣснѣ, де нема провини туги провѣвают гарною любостію, веселою буйностію, нетямливим веселієм, и сут поскочні до танка. —
До жіноцьких пѣсень причѣсляются всѣ обрядовіѣ. В сих не той смуток и горость що в думках. Пѣвцѣ ними забувают зелѣзноє жите и проливают-ся поў ними чувствами. Там видит-ся инчий свѣт; на чудних, крилах летит гадка в передвѣк, любая слобідна нетямка огортає душу, в них являє-ся Русин истинним Славляном, не любуючим собѣ в борбѣ, лише в тихеньким домашним гараздѣ. На всякоє веремне года суть обряди, суть пѣснѣ: воскреслая весна, настаюче лѣто, обжинки, конець всѣм роботам и инчі, — скликуют молодих и старих всього села в по святні мѣстця, нинѣ коло церкви, на оболоню, також у гай, кладут огнѣ; молодцѣ грают своѣм способом, а дѣвицѣ йдут танком и спѣвают пѣснѣ безконечні, бо и танок безконечний. Лиш танок обрядовий, и голос до пѣсень обрядових нестроѣт-ся так, як танок и голос коршемний. В буйній радости россипає руса красавиця ясні бипди як дугу по небесах, тає чувствами, що ся мѣсйчиим мрѣньом в гарній бесѣдливости з еѣ медових проливают усточок; а чим душа воўнюссь, то й на лици и в танку и во всяким пометѣ тѣла являє-ся; так на примѣр в Гаѣвцѣ: „Ой Данчику Бѣлоданчику„ стояча серед круга подружочків дѣвиця, що проспѣвуюг тоє дѣє — росчѣсує косу руками, поглаџує брови, злегонька підскакує, и виберає одную з круга на своь мѣстце в середину.
Пѣснѣ обрядові лишились чесним святим вѣном дѣдів передхристових; склад ѣх не теперѣшний, имена нечувані й незнакомі. В них встрѣчаєм много згадок о богах Славляньских, о раю, райских птицях, райским деревѣ о гаях — Самі имена: Ладканя, Купайла, Коляда (Колядки зовут також громадскими пѣснями) Гагілки, (гаѣвки, веснівки) Русалки (троѣцкіѣ пѣснѣ), Щедрівки свѣдчят тому. — Пѣснѣ тоті сут золотим поєлѣдком счаснѣйших веремень, коли ще сама лише природа промовляла до рускоѣ души, а він ю сильно нагортаў у своѣ нѣдра. Тогда дух вививаў-ся під небеса, під сонце, мѣсяць и зори, й братаў-ся з ними, прикликаў ѣх на землю, прикрасиў ними обряди Лади, и вплѣў ѣх до ладканя, — або злинувши бистрим соколом, лѣтаў поза граюшче-є море, набераў золота на крила золотити княгиню, и приносиў кудерне деревце, що ся в рай похилило и сильненько зацвило долею будучою; квѣтка тая сияла у коровайови як мѣсяць ясним, затиканим звѣздами — все тоє являє домасѣ гаразд будушчий. — У ладканьох проколює-ся також туга, лиш не такого зарубу як в думках. Жаль за родиною, за зѣльничком, за вѣнцем дѣвочим, лякаючи-ся лихого свекра, тулит надѣя счастя маючого настати за любимим. Із сего огляду передом идут сиротиньскіѣ пѣснѣ.
Перед сотнями лѣт князѣ, княгинѣ, королѣ, бояри увеличали рускую землю, паволоки єдамашки, шоўкові свити, золотокуюшчіѣ ковальчики и инчі ремѣснички, которі народови многочесними були, посвѣдчяли о непослѣдніи славѣ дѣдів наших; — памятник тому великий стоѣт доси, и перестоѣт нас и наші дѣти у пѣсньох обрядових.
(Виймено из ширшой росправи Далибора Вагилевича.)
[1]
Сян, полоз, смок — draco. — Примѣрь: Mater verborum, словаръ староческій, из X. столѣтя; издан у Празѣ; — и Rukopis kraledworský в судѣ Любушинім. — Се слово придержало-сь у нас доси у назвѣ рѣки під Перемишлем пливучой; бо дуже викрутом (вужем) иде.
[*]
Так давѣ звало-ся море чорноє. Нестор.
[*]
Межи думками, що розжаренними страстьми промовляют, а думами дѣяньом и борбою жегущим, не льза загородити межу. Они дивним способом хаплют и обнимают-ся без розлуки (не включаючи тут чисто биличних) найчастѣйше розговоруют-ся дѣвиця з ледѣньом, син з матерою и пр. а кождоє своєю душею. —
І. ДУМИ И ДУМКИ.
Co się stało!
Gdzie to naszych dum połowa?
Zaporožskich dziś tak mało!
A miłośna ta lubowa:
O trzech zorzach, trzech krynicach,
Siedmiu wodzach, studziewicach,
Rzekłbyś: že te dumy z laty
Przenuciwszy błogie chwile,
Przenuciwszy smutne straty
Z ludźmi głuchną gdzieś w mogile!
Bohdan Zaleski.
1.
Ой поѣхаў Романонько
До Сучави на ярмарок,
Там состротиў єго Турок:
Ой Романе, Романоньку,
Чи маєш ти родиноньку? —
Ой маю я родиноньку
Одну сестру Оленоньку, —
Ой Романе, Романочку,
Продай сестру Оленочку,
За коники вороніѣ,
Та за сѣдла золотіѣ,
За вуздела шоўковіѣ
И за станлѣ золотіѣ —
Дам ти коня вороного,
На другого срѣбла много. —
Прийшоў Роман до домочку
Склониў на стіл головочку,
Тай гадає си думочку:
Чи продати Оленочку?....
Встаў, зірваў-ся, пішоў з шумом,
Тілько вихорь за ним свиснуў,
Дошџ удариў з ясним громом —
Роман з очий на вѣк згинуў! —
Сестра бѣдна ся дивує,
Певна глядит конця тому,
Серце ѣй ся крає з жалю,
Що Романа не ма дома.
Ѣде Роман до домоньку,
Спустиў иа діл головоньку —
Вийшла сестра Оленочка,
Питає-ся вона єго:
Ой братчику, Романчику,
Де ти того коня узяў? —
Минѣ Турчин подароваў,
Даў ми коня вороного,
Даў другого злота много —
Ой сестричко, Оленочко,
Та свѣтлоньки повимѣтай?
И в покою позакаџай! —
Ой братчику, Романчику,
Таџе завтра не недѣля. —
Ой сестричко, Оленочко,
Помий двори мостовіѣ,
Застель столи кидровіѣ,
Помий и миски срібніѣ,
И лижечки золотіѣ! —
Ой братчику, Романчику,
Таџе завтра не різдво. —
Ой сестричко, Оленочко,
И свѣтлоньки повимащай,
Вікна красно повитирай! —
Ой братчику, Романчику,
Таџе завтра не великдень. —
Ой сестричко, Оленочко,
Русу косу собѣ измий,
Тай красно собѣ заплети,
Гостей завтра сподѣвай-ся. —
Ах, погляне вона в поле —
Ой братчику, Романчику,
Що то в поли за димове?
Чи то вірли крилма бют-ся,
Чи овчарѣ з турми гонят?
Так сестричко, Оленочко,
Вірли крилма землю збили,
Порохами скопотили. —
Ой Романе, Романоньку,
Що то в поли за димове?
Чи то вірли крилма бют-ся,
Чи овчарѣ з турми гонят?
Ой сестричко, Оленочко,
Скажу тобѣ правду щиру.
Тото в поли не димове;
Нѣ то вірли крилма бют-ся
Нѣ овчарѣ з турми гонят;
Лиш то Турки и Татари,
А всѣ твоѣ сут бояри. —
А Олена, як то вчула
На слугу вѣрну крикнула;
Ой кухарко, кухарочко,
Дай ми ножа остренького,
До завоя тоненького.
Тонкий завій укроѣла,
Ніж у серце си встромила.
Ой надбѣг брат Романонько:
Ой сестричко Оленочко,
Що-ж ти собѣ изробила!
На що-ж ти ся тай пробила?
Вона єму відповѣла:
Лучше тутки погибати,
Ниж з Турками пробувати. —
Приѣжџают Турків много
До Романа на подвірє:
Отвори нам Романоньку,
Ѣдем до тя у гостину;
Чи дасиш нам Романоньку,
Твою сестру Оленоньку? —
Ой невийшоў Романонько,
Вийшла тйлько кухаронька?
Ой де той ваш Романонько?
Питают-ся Турки єѣ. —
Ой поѣхаў Романонько,
Тай до лѣса по дрѣвонька. —
А деж тота єго сестра,
Єго сестра Оленочка?
Днесь завій собѣ кроѣла
Ніж у серце си ўстромила. —
Вбѣгли Турки до свѣтлоньки
Видят тѣло Оленоньки.
Взяли Турки Оленочку
Витягнули на повірє,
Тай взяли до ней стрѣляти;
А потім в штуки рубати,
Що аж калинові луги
З великоѣ дуже туги,
Зачали-ся розлѣгати. —
2.
Чому кури не пѣєте,
Чому люде не чуєте? —
Турки село зрабовали,
Громадами людий гнали. —
Ой вийду я на могилу
Подивлю-ся у долину;
Ѣдут Турки з Татарами,
И людьми ся подѣляют. —
Припала-ся зятю теща,
Він сам ѣде на коницѣ,
Тещу веде по тернинѣ,
Слѣди кровця заливає,
Чорний ворон залѣтає,
Тоту кровцю ізпиває. —
Ой привѣў ю до домоньку:
Вийди, вийди Туркинонько,
Привѣўем ти кухароньку;
Привѣўем ти невільницю,
Від Галича робітницю. —
А вона ѣ тай завела,
Три роботѣ загадала:
Оченьками стадо пасти,
Рученьками кужѣль прясти
А ногами колисати —
Вона дитя колисала
И дитинѣ приспѣвала:
Люлю, люлю Татарчатко!
А по дочцѣ та внучатко!
Бодай стадо виздихало,
Бодай кужѣль попелѣла,
Бодай дитя скаменѣло! —
Учуў тото вѣрний слуга:
Чи ви чули панєнонько?
Як вам кляла кухаронька:
Бодай стадо виздихало,
Бодай кужѣль попелѣла,
Бодай дитя скаменѣло! —
Вбѣгла хутко Туркинонька,
Бѣгла боса без пояса,
Та вдарнла по личеньку
Свою рідну матѣноньку! —
Доню моя прелюбезна!
Не тілько-м тя годовала,
По личеньку-м тя не била. —
Мамко-ж моя старенькая,
Ночом жесь мя изпізнала? —
Як тя баба в купѣль клала,
На груди ти искра пала,
И потому-м тя пізнала, —
Мати моя, мила мати!
Скидай з себе тіѣ лати
Возьми дорогіѣ шати
Будеш з нами пановати. —
Лѣпші моѣ ўбогі лати
Ниж дорогі твоѣ шати. —
Мамко-ж моя старенькая,
Чи будеш тут пановати,
Чи поѣдеш в рідні краѣ?
Я волѣю бѣдовати,
Ниж с тобою пановати. —
Слуги-ж моѣ тай вірніѣ,
Пряжѣт конѣ вороніѣ,
Везѣт мамку в єѣ краѣ. —
3.
Гей по під гай зелененькій
Ходит Добуш молоденькій,
На ноженьку палѣгає,
Топірцем сє підперає —
Тай на хлопцѣ покликає:
Ой ви хлопцѣ, ви молодцѣ,
Та сходѣт-ся разом д купцѣ,
Бѣгом хлопцѣ, рада бѣгом,
Западают стежки снѣгом —
Уставайте всѣ раненько,
Уберайте-сє борзенько,
У постоли скірєніѣ
И волоки шоўковіѣ;
Щоби Кути не минути,
До Косова повернути. —
Ходѣт хлопцѣ тай за мною,
Тай у гору и скалою,
Бо підемо та до Звінки
До Стефановоѣ жінки.
Ой! Добушу, ти пане наш,
Там пригода буде на нас.
Бо куда ми лиш бували
А ми зради невидали. —
Тепер зрада тай над нами
Молодими козаками. —
Но на мене уважайте
По двѣ кулѣ набивайте.
Станьте хлопцѣ під ворота,
А я піду під віконце:
Чи спиш моє любе серце?
Чи спиш серце, та чи чуєш,
Чи Добуша заночуєш?
Чи спиш серце, та чи чуєш,
Ой чи сама ти ночуєш? —
Ой я не спю, та все чую,
Розбійника не зночую —
Ой я не спю но все чую
Бо вечереньку готую. —
Лиш нема Стефана дома
Ще вече́ра не готова
Буде вона дуже пильна
И всѣм людем буде дивна. —
Чи се кажеш добувати,
Чи будеш сама отвирати?
Не кажу сє добувати,
И не піду отвирати. —
Пусти суко враз до хати,
Щоб дверий не виваляти. —
В мене дверѣ тисовіѣ,
В мене замки стальовіѣ —
Не поможут замки твоѣ,
Як підложу плечѣ своѣ. —
Взяў се Добуш добувати,
Взяли замки відлѣтати —
Скоро Добуш дверѣ ўхилиў,
Зараз Стефан в серце стрѣлиў,
В праве плече, в саме серце,
Добушови кровцє тече. —
Ой ти гицлю ти Звінчуку,
То тись мя зѣў через суку;
Треба було не гуляти.
Суцѣ правду не казати;
Ой бо в суки тілки вѣри
Як на бистрѣ водѣ пѣни. —
Ще ветаў Добуш, вийшоў с хати:
Треба хлопцѣ утѣкати!
Приближѣт-сє брижче д менѣ
Ой якже тєженько менѣ!
Ти Иване Салагірскій,
Бери мене по ледѣньски,
Возьмѣт мене на топори,
Занесѣт мнє в синѣ гори,
В синѣ гори занесѣт мнє,
На бѣл камѣнь положѣт мнє,
В чорнѣй горѣ положѣте
А сами сє розійдѣте,
Срѣбло, злото забирайте,
А сами сє розхаџайте —
И топірцѣ занехайте;
И крови не проливайте;
Люцка кровцє не водицє,
Проливати не годит-сє!
Ой Добушу, ти пане наш
Велика пригода на нас.
Деж ми будем зимовати?
Пішли би ми в Угерщину,
В далекую Украѣну,
Но и там зле зробили
И там ми си пришкодили;
Бо хотѣли Цара вбити,
А Царицю з собоў взєти. —
Впали Ляхи, всѣх забрали,
Руки назад повєзали,
До коний поприпинали:
Ой Добушу, ти пане наш,
Велика пригода иа нас!
Де-ж ми будем зимовати.
Тото лѣто лѢтовати? —
Ой в Чернѣвцьох на риночку,
В тяжких дибах, в зелѣзочку;
Там будете почовати,
Там будете днѣ дньовати,
Там будете ночовати,
Будут птицѣ тѣло рвати. —
4.
В славнім мѣстѣ городѣ там була вдова,
Вдова Коновчиха красна, молода;
Мала вона сина одного Бвася,
Тай той ся син на війну наперає:
Гей, гей матй-ж моя, рідненькая мати!
Пусти мене с Козаками погуляти,
Щоби отцевскую славу не ўтирати!
Мати го не пускає тай розраџає:
Ой, сину мій сину, сину Бвасю!
Чи ти, мій синоньку не маєшь де бути?
Чи ти, мій синоньку не маєшь що пити?
Чи ти, мій синоньку не маєшь що ѣсти? —
Гей, гей, матиж моя, рідненькая мати!
Таки пійду с козаками погуляти,
Щоби отцевскую славу не ўтирати! —
Пійшла мати до церкви Богу ся молити,
А він зачєў отцевской зброѣ смотрити,
Знайшовши зачєў полою видгерати,
И чи скорѣй собѣ на герц поспѣшати. — —
Дали сусѣди мамѣ до церкви знати,
Покинула вона тай служби слухати;
Сама побѣгла свого сина доганяти:
Ей сину, мій сину верни-ся до дому!
Ой! не верну-ся я моя мила мати,
Таки пійду с Козаками погуляти,
Щоби отцевскую славу не ўтирати! —
Мати ся вернула: Бодай же тя сину,
Бодай тя сину, три недолѣ спіткало:
Одна недоля, щоб тя пани не любили,
Та-й до свого Куриня та-й не приймили;
Друга недоля, би ясні мечи порубали
Трета недоля, щоб тя кулѣ посгрѣляли! —
Як приѣхаў Коновченько до обозу —
Там з ним ся всѣ Пани зачєли витати,
Его пани дуже собѣ полюбили,
И до Куриня свого єго приймили. —
З самим Царом сѣў снѣдати, обѣдати. —
Его пани непускают-а він ся наперає:
Ой, пани моѣ, пани вельможніѣ!
Піду я на герц с Козаками погуляти,
Щоби отцевскую славу не ўтирати!
Ей! Коновченьку не-йди на герц с Козаками,
Бо як зобачиш с Турків кров, то на кони зімлѣєш,
То на кони зімлѣеш и до дому не приѣдеш. —
Ой, таки я пійду с Козаками погуляти,
Щоби отцевскую славу не ўтирати! —
Ой рано, ранесенько и коника сѣдлає,
И коника сѣдлає, и на Бога не згадає,
И на Бога незгадає и на війну ся наперає.
Ой виѣхаў с Козаками — и Козаки ся розступают —
И Козаки ся розступают, и єму Біг допомагає,
Ему Біг допомагає, а він Турків рубає. —
Ой у вечір приѣздит він до домоньку:
Ой чи ѣў ти вечереньку? Єго Царь ся питає.
Ой наш Цару, я то тепер рицирства дістаў,
Бо я всѢм перед вѣў, жадного ся не страхаў! —
Ой рано, ранесенько и горѣўки ся напиває,
И ѣсти ся доправує, и на війну ся зберає —
Ой, сину Коновченьку треба ся вперед вмити,
И Богу ся помолити, вітак на війну ити. —
Ей, наш Цару! коли я ся вчера Богу не молиў,
И лиця-м не миў — а я тілько Турків порубаў
Ей сину Бвасю! треба ся сину перед умити,
И Богу ся помолити и горѣўки ся ненапивати;
Бо ти горѣўки ся напьєшь, сон головку похилит,
И зобачут тя Турки — то вони тя порубают. —
Ей, наш Цару! я ѣх са не страхаю,
Най ся они мене страхают, як я вийду на герц погуляти. —
Гей! поѣхаў на війноньку — сон головку похиляє —
Коникови ся по гривѣ постеляє. —
Ей! взрѣли немовільне Турки, прибѣгли, єго порубали. —
Слава тобѣ Боже! що ми єго дістали,
Тото він нас много людий збавиў! —
А він тогди собѣ припімнуў:
Тото мене моѣй мати слова споткали,
Гей, гей милий Боже! тото я ѣй не слухаў! —
Та не кажѣт моѣй мамѣ, щоя так марне загинуў
Але кажѣт моѣй мамѣ, що три барвѣ на рік бере,
На веснѣ зеленую, в осени чорненькую, а в зимѣ бѣленькую.
Ой йдут Козаки з війни — вийшла стара мати.
Свого сина виглядати,
Ей почєла-ся питати:
Всѣ пани з війни ѣдут,
Мого сина тілько коника ведут? —
Вона тому не звѣрила —
Ой! вийшла вона на могилу,
Подивит-ся у долину,
Всѣ пани з війни ѣдут,
Ей сина барву несут. —
Вона тому не вѣрила
Ище ся запитала:
Чи далеко мій син иде? —
То він дуже ба-й заслабаў
Що він свого коня не вѣў,
Що він свою барву не нѣс? —
Ой, вийшла вона на могилу,
Подивит-ся у долину,
Всѣ пани з війни ѣдут,
Ей сина голов несут,
Та-й єй показали: —
Ой, вдово Коновчихо
Нема твого сина Бвася!
Турки єго порубали,
И на смерть пострѣляли! —
5.
Гонят мамко на сторожу,
Під чорний лѣс на могилу,
Видит ми ся моя мамко,
Що вѣдаў я там загину? —
Відперай-ся мій синоньку
Що тя болит головонька. —
Гонят мамко на сторожу,
Під Чорний лѣс на могилу,
Видит ми ся моя мамко,
Що либонь я там загину? —
Відперай-ся мій синоньку
Що коника та-й не маєшь. —
Коня дали осѣдлали,
На сторожу виправили...
ѣду милю, ѣду другу,
ѣду нічку, одну, другу —
Мій коничок ослабає,
Сон головку похиляє.
Я присилиў кониченька
Во дубонька зеленого,
Сам приклониў головоньку
На маленьку годиноньку —
Ой я заснуў моя мамко!
Ой прибѣгли Татароньки,
Аркан втяли-коня взяли,
Дѣвцѣ бранцѣ даровали.
Ой, устаю ранесенько,
Нема-ж мого ворон коня!
* *
*
Ой вийду я на могилу,
Подивлю-ся у долину:
ѣдут Ляхи на три Шляхи,
А Козаки на чотири,
Щоб ѣм конѣ припочили,
А Татари на всьо поле; —
Меже ними дѣвка бранка
Сидит собѣ на конику,
На вдовиним бо-й синонька,
Русу косу розчєсує,
Дрібне листє пописує,
Там у воду пометує:
Плинь-же, плинь-же дрібне листе,
До моєго тата в гостѣ,
Нехай тато не сумує,
Най ми посаг не готує;
Ой вже-ж бо я посаг мала
Під явором зелененьким,
Тай с Турчином молоденьким,
Ис Турчином Арабином
Та-й з нещирим Татарином.
* *
*
Ой вийду я на могилу,
Подивлю-ся у долину:
Долів, долів, долинами
Ѣдут Турки с Татарами,
Межи ними віз кований,
А в тім возѣ Михай лежит
Порубаний, пострѣляний...
Капле кровця у кирницю,
З кирниченьки рѣчка тече,
А над рѣчкоў ворон краче —
Михаєва мати плаче; —
Не плач мати, не журися!
Не дуже мя порубано,
Не дуже мя пострѣляно,
Головонька на четверо
А серденько на шестеро,
А рученьки на штученьки
А ніжечки на гешечки,
Бѣле тѣло-як мак мѣло! — —
6.
Ой Морозе! Морозине, преславний Козаче,
Гей, за тобою цѣла Литва й Украѣна плаче;
Не так тая Украѣна як тоє гердо-війско. —
Гей, плаче, плаче Морозина йдучи рано на мѣсто?
Над-ѣхали Козаченьки, запитали-ся єѣ:
Чого плачешь Морозиио йдучи рано на мѣсто?
Ой, не плач Морозино, ой, не плач не жури-ся,
Гей сѣдай з нами Козаками меду, вина напєш-ся.
Чогось менѣ, моѣ братя, мед, вино не пєт-ся!..
Гей, за царскими воротами Гердовійско з Шведом бєт-ся.
А з за гори високоѣ гердовійско виступає —
Гей, наперед Морозин сивим конем виграває. —
Ой, під гору камѣнную покопані шанцѣ;
Ой злапали Морозива, та в недѣленьку в ранцѣ. —
Ой, злапали Морозина, назад руки звязали,
Гей! назад руки звязали-до судара віддали. —
Посадили Морозина на тисовіѣ стільцѣ,
Гей, зняли, зняли з Морозина с чересом червѣнцѣ.
Посадили Морозина та на жоўтім пѣсочку,
Гей! зняли, зняли з Морозина шоўковую сорочку!
Посадили Морозина на високій могилѣ.
Гей! поглядай-ся Морозине по всѣй своѣи Украѣнѣ! —
Украѣна! — — милий Боже, як теє Гердовійско!
Прощай-же ми стара нене и ти любая прічко!
7.
Ой поѣхаў Ѣвасенько
Сѣм лѣт на війну,
Ой відѣхаў Ганзуненьку
На матѣнку рідну. —
Казаў єѣ годувати
Пшеничним хлѣбом;
А вона ѣ годувала
Лютим ящуром. —
Казаў єѣ напувати
Солодким медом;
А вона ѣ напувала
Гірьким полином. —
Казаў єѣ стелитоньки
Бѣлі перини;
А вона єѣ стелила
Колющі тернини. —
А з вечера Ганзуненька
Цѣну помила,
А в піўночи Ганзуненька
Сина повила,
На розсвѣтѣ Ганзуненька
Духи спустила,
До обѣду Ганзуненьзѣ
Тай зазвонили,
До полудня Ганзуненьцѣ
Трунву зробили,
До вечера Ганзуненьку
В яму зложили.
Ой приѣхаў Ѣвасенько
Сѣм лѣт из війни,
Ой запукаў ой застукаў
У новѣ ворота:
Вийди, вийди Ганзуненько
Сама молода!
Ой не вийшла Ганзуненька
Ино єго свѣсть,
Уповѣла Ѣвасеви
Недобрую вѣсть. —
Не ѣхаў вже Ѣвасенько
На матусин двір,
Ой поѣхаў Ѣвасенько
На Ганусин гріб.
Ой поставиў кониченька
Та у головоньках
А шабельку ясненькую
Та у ноженьках
А сам припаў молоденькій
Просто серденька:
Промовь, промовь, Ганусенько
Хоть єдине слівце!
Чи кажеш ми женитоньки?
Чи кажеш ми тужитоньки?
Гей! гей, Ганусю моя!
Не кажу ти женитоньки,
Не кажу ти тужитоньки
Гей, гей Ѣвасеньку мій!
Возьми собѣ жоўтог' пѣсочку,
Посѣй го в моѣм зѣльночку,
Гей, гей Ѣвасеньку мій!
Як той пѣсочок буде сходити,
Тодѣ ся будеш Ѣвасю женити,
Гей! гей Ѣвасеньку мій! —
8.
Брат из сестрою по риночку ходит,
По риночку ходит, до сестри говорит:
Сестро-ж моя! пора тобѣ за-муж. —
Не дай мене брате за селянина,
Видай мене брате за мѣщанина;
Бо у мѣщанина щаслива година,
Бо у мѣщанина новая деревня,
Новая деревня, великая сеймня,
По новій деревнѣ люблю похоџати,
Звеликою сеймнею люблю розмовляти....
Задуднѣла земля на новім помостѣ —
Приѣзџає брат до сестри в гостѣ:
Помагай-біг сестро! чи дуже здорова? —
Не питай-ся брате, чи дуже здорова,
Запитай-ся брате, яка моя доля? —
Нагайка друтянка з плечий не звѣсала
Шоўкова хусточка від слозів зітлѣла,
Тѣлож моє бѣленькоє крівлю обкипѣло. —
Ото тобѣ сестро новая деревня,
Новая деревня великая сеймня;
По новій деревни любиш похоџати,
З великою сеймнею любиш розмовляти.
9.
Ой в зеленім городочку
Два явороньки гнут-ся;
На дѣвонцѣ молоденькій
Два ледѣники бют-ся. —
Вдовин син говорит гарно:
Та ўже погодѣмо!
Не так то ми побратиме
Тот побоєц стріймо,
Ено вийдѣмо собѣ
На долину рівну
Та один одному
Право в серденько мѣрмо. —
Попович стрѣлиў —
Долину перемѣриў,
Вдовин син стрѣлиў
Право в серденько вцѣлиў:
Ой, тотож тобѣ побратиме
Молодая дѣвка,
В твоѣм серци срѣбная стрѣлка!
Возьми ти собѣ молодую дѣвку,
Та вийми з серця срѣбпую стрѣлку. —
Тяжко каменеви верх води плисти,
Ще тяжче з серця стрѣлку винимати. —
Вдовиному сину на вѣсѣлю скачут,
А поповичеви у головках плачут;
Вдовиного сина та до шлюбу ведут,
А поповича під мораву везут;
Вдовин син буде та на свѣтѣ жити,
А поповичь під моравою гнити. —
10.
Ой, цѣлнй день Кременюшка анѣ ѣў, анѣ пиў,
Ой, цѣлий день Кременюшка у тузѣходиў,
Ой, своѣ неньки, мамки по за столи садиў,
Ой, а своѣ сукнѣ дорогі в скринѣ ховаў,
Ой, а своѣ вина, пива позаточуваў,
Ой, а своѣ ворон конѣ та настайнѣ ставиў.
Ой, поѣхаў Кременюшка та за три войнѣ,
Ой, а єго неньки, мамки зависливѣ були,
Ой, писали дрібні листи до него слали:
Ой, вже-ж твоѣ неньки, мамки порозганяні,
Ой, вже-ж твоѣ сукнѣ дорогі посхоџувані,
Ой, вже-ж твоѣ вина, пива повитачувані,
Ой, вже-ж твоѣ ворон конѣ та поз-ѣжџувані,
Ой, приѣхаў Кременюшка ой из трьох войнів,
Ой запукаў, та застукаў у нові ворота:
Вийди, вийди, Катериньо сама молода!
Вийшла, вийшла Катерина відчиняти ворота,
А він єѣ стяў головоньку из плеча....
Ой, прийшоў-же Кременюшка до новой, стаєнки,
Ой, вже-ж єго ворон конѣ позастоювані,
Ой, пішоў-же Кременюшка до своѣй пивницѣ
Ой, вже-ж єго вина, пива позацвѣтовані,
Ой, пішоў-же Кременюшка ой до своѣй скринѣ
Ой, вже-ж бо єго сукнѣ дорогі та позлежовані,
Ой, пішоў-же Кременюшка до новой свѣтлицѣ,
Ой, вже-ж єго неньки, мамки позасиџувані —
А старая єго мати на крѣселку сиднт,
Маленькоє воробятко на руках держит:
Теперь-же я моя мати, щоб Бога ся не бояў,
Теперь-би я тобѣ мати до порога главу стяў. [*]
[*]
Примѣрй: Пѣсни Малороссійскія изд. Максимовичем кн. І. „Злая мать.“
11.
Коли Турки войовали,
Бѣлу челядь заберали,
И в нашоѣ попадоньки
Взяли они три дѣвоньки.
Едну взяли по пре-конѣ,
По пре-конѣ на ременѣ,
Другу взяли по пре-возѣ,
По пре-возѣ на мотузѣ,
Трету взяли в чорні мажѣ. —
Що ю взяли по пре-конѣ,
По пре-конѣ на ременѣ,
Тота плаче: Ой Боже-ж мій!
Косо моя жоўтенькая!
Не мати тя росчѣсує,
Візник бичем розтрѣпує!
Що ю взяли по пре-возѣ,
По пре-возѣ на мотузѣ,
Тота плаче тота кричит:
Ой Боже-ж мій! ніжки моѣ!
Ніжки моѣ бѣленькіѣ!
Не мати вас умиває,
Пѣсок пальцѣ роз-ѣдає,
Кровця пуки заливає!
Що ю взяли в чорні мажѣ,
Тота плаче, тота кричит:
Ой, Боже-ж мій, очка моѣ!
Очка моѣ чорненькіѣ,
Тілько орсук проходили,
А бѣлий свѣт невидѣли!
12.
А в недѣлоньку рано стала нам ся новина;
Підмовила Ганзуненька богацького сина:
Покинь-же ти богатство а я покину дѣти,
Ой ходѣмо ми на Украйноньку мешканенька глядѣти!..
Ой пійшоў Ѣвась, пійшоў с плугом поле орати
Взяла-ся єго Ганзуненька из дому виберати.
Ой оре Ѣвась, оре сивими волами —
Не видати Ганзуненьки ис чорними бровами,
Ой, оре Ѣвась, оре, та-й стаў спочивати —
Ой, десь моєй Ганзуненьки из дому не видати! —
Ой, сѣў ѣвась на коня, ой поѣхаў до дому:
Анѣ палено, анѣ варено, бо лебонь нема кому?
Прийшоў Ѣвась до хати, взяў-ся дѣтий питати:
Ой, дѣти-ж моѣ дрібнесенькі! де ся вам дѣла мати? —
Ой пійшла наша мати а в чай по корови,
А нам тілько йно повѣла: будьте дѣти здорові! —
Ой пійшлаж наша мати а в гай по теляти,
А нам тілько йно вповѣла: ой не вашая, дѣти, мати!
Ой, бодай тіѣ лози, та спалили морози!
Ой, бодай тебе, ой Ганзуненько побили моѣ сльози!
Ой взаў Ѣвась дитину - та поглянуў в кватиру,
Верни-ся, верни Ганзуню сердце та ўважай на дитину!
13.
Вийду я, вийду в садок вишкевий, стану си задумаю,
Виломлю си з рожѣ квѣтку пушу по дунаю:
Ой, плини, плини, рожова квѣтко по тім тихим дунаю,
Ой; плини, плини рожова квѣтко де я братенька маю! —
Ой плила, плила из рожѣ квѣтка, и стала спочивати,
Вийшоў брат з хати, вийшоў брат з хати зимноѣ води брати:
Ой ци-ж ти сестро, ци-ж ти небого сѣмлѣт хоровала,
Що з рожѣ квѣтка, що з рожѣ квѣтка в тім дунаю зівяла? —
Не хоровалам я мій братеньку анѣ дня, нѣ годинки,
Тільком сѣ в пала в катівскі руки негідному сину.
Чом-єсь не прийшоў анѣ приѣхаў як я лист писала,
Ци-сь коня не маў ци-сь дороги не знау, ци мати не казала? —
Ой, коня-ж я маў и дорогу знаў, и мати ми казала,
Молодша сестра, бодай не зросла! з сѣдлом коня сховала.
14.
Ой, є в поли два дуби
Схилили-ся до купи,
Межи тими дубами
Там вербонька стояла,
Під вербою свѣтлонька,
В тій свѣтлонцѣ дѣвонька
По свѣтлонцѣ ходила,
Косу росу чесала,
Косу росу чесала
На молодцѣ моргала. —
А ви хлопцѣ молодцѣ
Скажѣт моѣй дѣвоньцѣ,
Най она мя не любит,
Най собѣ лѣт не губит,
Я є хлопець войсковий,
Брати-м ѣ не готовий. —
Як дѣвчина то вчула,
До городця скочила,
Накопала корѣня
С під бѣлого камѣня,
Мочила го в молоцѣ,
Чаровала молодц'є.
Стала корѣнь варити,
Взяў-ся милий журити.
Ой ще корѣнь не вкипѣў,
А вже милий прилетѣў. —
Що-ж тя милий принесло,
Ой ци човен, ци весло? —
Принесла тя дѣвчина,
Шо з чорними очима. —
Якже милий то буде,
Хто-ж тя до дом поведе? —
Заведе мя дѣвчина
Шо с чорними очима. —
15.
Ой, там при долинѣ, ой, там при потоцѣ
Пют мед горѣўку Козаки молодцѣ;
Межи ними Гетьман склониў головоньку,
Склониў головоньку коню на гривоньку: —
Братя-ж моѣ, братя! чого-сь ми тяженько!
Чого-сь ми тяженько на моє серденько!
Либонь-бо я забиў свого близенького,
Свого близенького брата рідненького.
Не дивуйте братя, що я брата забиў;
За димом не видно, за стрѣльбоў невчує. —
Витачайте, братя! вози кованіѣ,
Виводѣте братя, конѣ вороніѣ,
Запрягайте в шлиѣ шлиѣ ремѣниіѣ,
Вивеземо брата межи три дорозѣ,
Межи три дорозѣ на биті гостинцѣ,
Викоплемо єму глибоку долину,
Висиплемо на нѣм високу могилу,
Посадимо на нѣм троякое зѣля:
Першоє зѣленько пахнющий васильок,
Другоє зѣленько крещачий барвѣнок,
Третоє зѣленько рутка дрібнесенька. —
Будут дѣвки прихоџати теє зѣля рвати,
Будут мого брата, брата споминати:
Ой, не той-то тут лєжит, що панщину робит,
Ино той тут лежит, що у війску служит! —
16.
Ой, в садочку зеленім зазуля ковала,
По під садочок здавна стежочка бувала;
Ой, зайшла-же туди пишная молодиця,
Тоненька, висока, румяненького лиця;
Ой пішла-ж она горою, не долиною,
Та найшла она роженьку из калиною,
Узяла она тую калиноньку ѣсти,
Заносят-же єѣ від матѣночки вѣсти;
Узяла она та роженьку пригинати,
Взялиж-бо єю дрібні сльози обмивати.
Ой вилетѣли двѣ пташки з густого гѣля,
Винесли-си они по двѣ квѣточки зѣля.
Ой, квѣти-ж моѣ, квѣти моѣ, квѣти!
Де-же я вас маю перед соненьком дѣти? —
Ой, поклади нас в свѣтлоньцѣ та на полицѣ,
Та підливай ѣх медом и пивом в скляницѣ. —
Нѣж малаби я ним зѣленько підливати,
Волѣлаби я ним маменьку на повати;
Бо теє зѣля зівяне а ще крашче бўде,
Матѣнонька умре, а ўже друга не буде,
Хоть она буде, то ўже буде студененька,
Не пристане она до моєго серденька! —
17.
Уже Ѣвасенькови в намастиреньку звонят,
Ой уже и на нас сусѣди говорят.
Встала поповичка в печи затопила,
Свого синонька Андруся не будила. —
Прийшла поповичка Андруся будити,
Не могла через кровцю переступити.
Скоро поповичка на ту кров ступила,
Зараз она и на порозѣ умлѣла. —
Ой, взяли слуги за попоньком кликати:
Ой, иди попоньку поповичку підняти! —
Не йшоў попонько поповичку підняти,
Но сѣў на коника Теклѣ здоганяти.
Догонили Теклю на тисовім мостѣ:
Вертай, вертай Текльо до свекрохи в гостѣ!
Переплила Текля як бѣлоє гуся; —
Десь подѣла Текльо попового Андруся?
Перевели Теклю без Пожарскє поле, —
Теклина матенька йдучи у млѣває,
Теклині слѣдоньки кровця заливає.
А Теклин батенько у намастирь входит,
Пана Забійського на таляри просут:
Рач пане Забійській сто талярів взяти,
Тилько ми не руч Теклѣ головки стяти. —
Я не рачу сто Талярів взяти,
Я не ручу Теклѣ головки стяти,
Тилько ручу Теклю живцем закопати.
Привели Теклю над Андрусеву ямку:
Я Андруся не любила з Андрусем не ляжу.
Привели Теклю над Ѣвасеву ямку:
Я Ѣвася полюбила, и з Ѣвасем ляжу.
18.
Ой, вилетѣў сокіл та з лѣса на поле,
Ой, сѣў собѣ сокіл на високій горѣ,
А з гори політѣў на високу сосну,
Вѣтер повѣває, сосна ся хиляє:
Не хиляй-ся сосно бо-й так менѣ тоскно!
Ой вдарила стрѣлка з високого неба,
Кого-ж она убила? — Вдовиного сина! —
Не-ма кому дати до матеньки знати,
Щоби прийшла мати сина поховати. —
Ой, надлетѣли три зазуленьки,
Всѣ три про ивеньки, та всѣ три смутненькі.
Ой одна упала по конець головки —
А друга упала по конець ніжочок —
А трета упала по конець серденька —
По конець головки-то мати старенька,
По конець ніжочок — сестричка рідненька,
По конець серденька-то єго миленька.
Де матенька плаче, кровавая рѣчка,
Де плаче сестричка, слѣзная кирничка,
Де плаче миленька, сухая стеженька.
Бо матенька плаче, від року до року,
А сестричка плаче, лиш си нагадає
А миленька плаче, иншу гадку має,
Иншу гадку має, о иншім гадає, —
19.
Насунула хмара с Підгіря,
Надлетѣў сокіл с Поділя,
Козак ся питаў сокола:
Чи не буваў ти в далекім краю?
Чи не чуваў ти о якій новинѣ?
Чи не тужит дѣвчина по менѣ? —
Ой тужит, тужит, на ліжку лежит,
Правоў ся ручкоў за серце держит. —
Прилетѣў сокіл, та-й промовляє:
Радуй-ся дѣвчино, гість до тебе йде!
А дѣвчина ся урадовала,
Своѣй челядоньцѣ свѣтелце дала:
Свѣти челядонько як в день так в ночи,
Най я ся надивлю милому в очи,
Ой, чи не змарнѣў з Уманя вдучи...
Ой, змарнѣў-єм, змарнѣў, дѣвчино змарнѣў,
То все через тебе щом тя невидѣў! —
20.
Ой дуброво, дубровонько!
Та доброго пана маєшь,
Що ся в однім року
Трома барви приодѣваєшь, —
Одна барва зелененька,
Всему свѣту миленька.
Друга барва жоўтенька,
Всему свѣту сумненька.
Третя барва бѣленька,
Всему свѣту студененька.
ЛЕЛѢЯЛЬНА ПѢСОНЬКА.
Ой, ходит Сон
Коло вікон,
А Дрѣмота
Коло плота;
Питає-ся
Сон Дрѣмоти:
Де будемо
Ночувати? —
Де хатонька
Тепленькая,
Де дитинонька
Маленькая. —
II. ОБРЯДОВІ ПѢСНѢ.
А. КОЛЯДКИ.
(Від Калушѣ зібраў Д. Вагилевичь.)
1.
Ой! у садоньку павоньки ходят,
Павоньки ходят, пѣренько ронят.
Ходит за ними красна дѣвонька,
Пѣренько збират в рукавець кладе,
З рукавцє бере на столик кладе,
З столика бере вѣночок плете,
Все примѣрєє на головоньку;
Диви-сє ненько, чи оздібненько? —
Пійшла дѣвчина рано по воду.
Та сходили-сє буйні вѣтрове,
Буйні вѣтрове, шайні дожџове,
Шайнули вѣнком під крутий берег,
Під крутий берег в глубокій дунай.
Плине віночок крайом Дунайом
А вна за нею все берегою,
Та издибає три рибареве,
Три рибареве панскіѣ слуги:
Май-біг, помай-біг три рибареве,
Три рибареве, панскіѣ слуги!
Ци не стрѣчали, ци не спіймали
Павляний вѣнок чистий бервѣнок? —
Ой ми стрѣчали тай ми спіймали,
Та що нам буде за переємец? —
Одному буде золотий перстень,
Другому буде хустка від боку
Третому буде сама молода
Сама молода та як ягода. —
2.
А з гори, з долу вѣтер повѣваў
Дунай висихаў, зѣльом заростаў,
Зѣльом трепѣтьом вшеляким цвѣтом —
Дивноє звѣрє спасає зѣле,
Спасає зѣлє сивий оленець,
На тім оленци пядесять ріжків
Пядесять ріжків, єдин тарелець,
На тім тарелци золотий стільчик
На тім стільчику чемний молодець
На гусли грає, красно спѣває. —
Надійшоў д нему батенько єго:
Ти сину сидишь, а нич не видишь,
Турки, Татари Підгіря взяли,
Полон забрали долѣв пігнали.
Сѣдлай ми тату коня бистрого,
Злагодь ми тату меча острого;
Най я поѣду Турки догоню,
Моє Підгіря назад обороню,
Назад оберну красче осаџу,
Ой як догониў та-й ѣх розрониў,
Своє Підгіря назад обернуў,
Назад обернуў красче осадиў. —
Ой, осадиў він три села людьми:
Ой, та єдно село старими людьми
А друге село парубочками
А трете село дѣвчиноньками;
Старіѣ люди усѣм судили,
А парубочки в війську служили
А дѣвчиноньки шитоиьки шили.
3.
Та вжеж до тебе в рік Біг приходит,
В рік Біг приходит три товаришѣ.
Первий товариш ясне сонѣнько,
Другий товариш та бѣлий мѣсєць,
Третий товариш та дробен дожџик. —
А що-ж нам рече первий товариш?
Первий товариш ясне сонѣнько:
„Ой як я зійду разом з зорєми,
Та врадує-сє весь мір на земли,
А що-ж нам рече другий товариш?
Другий товариш та бѣлий мѣсець:
„Ой як а зійду темноѣ ночи,
Та врадує-сє весь мір на земли.
А що-ж нам рече третій товариш?
Третий товариш та дрібен дожџик:
„Ой як я зійду разом з зорєми,
Та врадує-сє жито, пшеницє,
Жито пшеницє, всєка пашницє;
А як я зійду мѣсєцє Мая,
Та врадує-сє весь мір на земли... —
4.
Ой в горѣ, в горѣ, в шоўковій травѣ,
Та в тій травици стоѣт наметєц,
На тѣм намѣтци золотий стільчик;
На тім стілчику можний панонько,
Двома орѣшки да цитаючи,
Трома яблучки підкидаючи;
Вицитаў коня та с під короля,
А в того коня золота грива,
Шоўковий хвостик срѣбні копита; —
Шоўковий хвостик слѣд замѣтає,
Срѣбні копита кремѣнь лупают,
Кремѣнь лупают церков муруют,
Муруют же ѣ с трома верхами,
С трома верхами, з двома віконци. —
В одно віконце изходит сонце,
В друге віконце мѣсєць заходит,
А в райскі дверѣ сам господь ходит,
Сам господь ходит, службоньку служит,
Службоньку служит, найперше Богу,
А по Богови божой матери,
А по матери господареви. —
5.
Ой рано, рано куроньки пѣли,
Ой а ще раньше наш панонько ўстаў
Ой устаў, устаў три свѣчи зсукаў. —
При однѣй свѣчи личенько ўмиваў,
При другій свѣчѣ шатоньки ўбераў,
При третій свѣчѣ коники сѣдлаў,
Ой сѣдлаў, сѣдлаў, в поле виѣжџаў,
В поле виѣжџаў, с коньом розмовляў:
Ти коню сивий будь ми щєсливий,
Будь ми щєсливий на три дорозѣ,
На три дорозѣ та-й у три землѣ;
Одна дорога та в Волоськую,
Друга дорога та в Нѣмецькую,
Трета дорога та в Турецькую.
З Волощини йде волики веде,
З Нѣмеччини йде коники веде,
З Туреччини йде грошики несе. —
Та воликами на хлѣб робити,
А грошиками війску платити,
А кониками з військом ся бити. —
6.
Ой из за гори, за зеленоѣ
Виходит же нам чорна хмаронька,
Але не єж то чорна хмаронька.
Але но єж то Напередовець,
Напередовець красний молодець,
Заперезаў-сє чорноў ожиноў,
За тоў ожиноў та три трубоньки;
Одна трубонька та роговая,
Друга трубонька та зубровая,
Трета трубонька та золотая.
Та як затрубит у роговую,
Урадує-ся вся звѣрь у поли;
Та як затрубит а в зубровую,
Та врадує-се ўся риба у водѣ;
Та як затрубит а в золотую
Та врадуе-сє ўвесь мір на земли. —
7.
Була в батенька нова свѣтлонька,
А коло неѣ садок саџений,
Садок саџений злотом ряшений,
А в тім садочку зелене вино. —
Стереглаж єго красна дѣвонька,
Та стерегучи шитѣнко шила,
Шитѣнко шила твердо уснула:
Та надлетѣли райскі пташеньки,
Сѣли унали на злоту рясу,
А злота ряса та зазвенѣла,
В тім се дѣвонька з сну пробудила:
Ой, гушу! гушу! райскі пташечки,
Не вам то батько садочок садиў,
Садочок садиў, все злотом рясиў,
Зелене вино самѣй надобно;
Маю братѣнька на оженѣню,
Сама молода на відданѣню. — [*]
[*]
Примѣри: Пѣсни малороссіискія изд. Мих. Максимовичь. Москва 1827.
Б. ГАГІЛКИ.
(Від Золочева.)
1.
Воротаре, воротаре,
Вітвори воротонька! —
А хто воріт кличе? —
Князеві служеньки. —
А що за дар везут? —
Яріѣ пчолоньки. —
Ой щеж-бо нам мало. —
А ми вам додамо. —
А що-ж нам додасте? —
Молоду дѣвоньку
В рутянім вѣноньку. —
2.
Ой Данчику, Бѣлоданчику!
Поплинь поплинь по Дунайчику,
Росчеши коси росі,
И чорненькіѣ брови;
Возьми-ся за під боки
Покажи своѣ скоки
Возьми-ся за під вижки,
Шукай собѣ товаришки,
Вибери собѣ другу
З калинового лугу.
3.
Ой нѣхто там не буваў
Де се явір розвиваў,
Ой яворе явороньку зелененькій! —
Два мѣсяцѣ ясних,
Два парубки красних,
Ой яворе явороньку зелененькій! —
Ой, єдин ми красний
В селѣ Ивасенько! — Ой яворе — — —
А другий ми красний
В селѣ Миханенько! — Ой яворе явороньку — — —
* *
*
Ой нѣхто там небуваў
Де сє явір розвиваў — ой яворе — — —
Двѣ зороньцѣ ясних
Двѣ дѣвоньцѣ красних. Ой яворе. — —
А єдна ми красна
В селѣ Оленонька — ой яворе — —
А друга ми красна
В селѣ Кулинонька — ой яворе
А на Ивасеви
Вишита сорочка — ой яворе — —
Ой хто-ж то му вишиваў?
Прокопова дочка. — Ой яворе — —
А на Оленоньцѣ
Трясущий вѣночок — ой яворе. — —
Ой хто-ж то ѣй куповаў
Степанів синочок — ой аворе — —
А на Миханеви
Вишита сорочка — ой яворе — —
Ой хто-ж то му вишиваў
Андрѣэва дочка — ой яворе — —
А на Кулиноньцѣ
Трясущий вѣночок — ой яворе — —
А хто-ж єго куповаў
Миронів синочок. Ой яворе. — — —
В. ЛАДКАНЯ.
(Від Перемишля.)
1.
(Коли брат княгини косу росплѣтає.)
Треба косу росплѣтати,
Треба вѣнец закладати. —
Пійшла княгинойка,
Пійшла Горпинойка
До городейка
Бѣлими ножейками,
Рѣже барвѣнок
Собѣ на вѣнок
Бѣлими ручейками;
Прийшла до неѣ
Матинойка єѣ:
Що робиш дитинойко? —
Рѣжу барвѣнок
Собѣ на вѣнок,
На свою головойку.
Ой чи-ж я тобѣ,
Моя матинойко!
Не била вигіднейка?
Шо ти мя даєш,
Ти мя силуєш,
А я ще молодейка
Не дуже розумнейка. —
Ой я тя даю,
Я тя силую,
Зо своѣй головойки,
З люцкоѣ обмовойки.
2.
(При вѣнкоплетинах.)
Е у лузѣ калина
Бѣлим цвѣтом зацвила:
Пійшли єй дружки рвати,
Не дала ся ўломати;
Пішла Горпинойка,
Пішла Княгинойка
Наломила си квѣту,
З калинового цвѣту;
Прийшла до свѣтлойки
Межи красні дѣвойки,
Поставила на столойку
Протів свого личейка,
Питала ся батейка:
Ци буду я такая
Як калинойка тая? —
Будеш дитинойко будеш
Поки у мене будеш
А як від мене пидеш
Спаде красойка с тебе
Из тебе молодоѣ,
Из косойки жоўтоѣ.
3.
(Сиротиньская.)
Вийди Маланойко молодейкая
Подиви ся всюденейко:
Ци не стоѣт твій батейко
У которого порожейка? —
Ой! знаюж бо я знаю,
Що батейка не маю;
Пішлю ворону
В чужу сторону
По свою родинойку;
Пішлю зазулю
В сирую землю
По своєго батейка. —
Ворона летит
Вѣсти приносит:
Буде ту родинойка.
Зазуля летит,
Вѣсти приносит:
Не буде твій батейко;
Сира землейка,
Тяжкіѣ дверейка,
Годѣ ѣх вітворити,
Анѣ оконця,
Ясного сонця
На тебе ся подивити.
Юж мій батейко
Мій соколейко
Перед милим Богом стоѣт,
Вѣрне ся Богу молит:
Спусти-ж мене Вожейку!
З неба на землейку,
Най-же ся подивлю
На своє дитятойко.
Ти душейко благая!
Тебе там не потреба;
Має она там дружейки
Вѣрніѣ услужейки,
Они єй вѣнец нарядят,
На посаг посадят,
Нарядят як панятойко
Посадят як сиротойко! —
4.
(Від Стрия.)
Просила Горпинонька
Своєго батенька:
Батенько мій любий!
Заперай воротенька,
Не пусти кнєженька,
Не пусти Василенька. —
Дитинонько моя люба!
Як го не пускати?
Коли він сє просит
Коли він сє стелит,
Хмелем коло двора,
Бервѣнком коло стола,
Соколом за столом.
5.
(Сиротиньская.)
Кнєгинѣ матиночка
В перед Бога стоѣт,
На охрест руки держит,
Бога сє просит:
Спусти мене боже!
Над село хмароў
А в село дрібним дожџам,
Ясним сонцем воконцем;
Ней-же я сє подивю
Чи красно дитє ўбрано? —
Убрано як панєтко,
Посаџено як сиротєтко. —
6.
Сѣяла кнєгинонька долю
Стоячи над водою:
Плини доле з водою,
Я поплину с тобою,
Там ми си спочинемо
Тай листе попишемо
До мами пішлемо,
Ней-же мама знає,
Що мене малу дає
Не наўчивши мене,
Всєкоѣ роботи;
Научєт мене люди,
Тогди мамѣ жєль буде
7.
Вода луженьки забрала
И камѣнє дрібненьке,
Лиш єдного камѣне не брала,
Що дѣвчина на нѣм стояла,
Росу косу чесала:
Не пади, коса, на камѣнь,
Но пади, коса, ў зѣльничок;
Бо на камени зсѣчеш-сє,
А ў зѣльничку приймеш-сє. —
8.
Просила кнєгинонька
Своєго братечка:
Братчику-ж мій любий!
Сѣдлай кониченька,
Ѣдь у чистоє поле
По стадо вороноє,
Зажени-бо єго
До зѣльника мого,
Ней зѣлє випасе
И на копитах винесе;
Конѣ моѣ вороніѣ
Витопчѣт зѣлє моє
Ней сє по минѣ не зістає,
Подружичкам на радости
Матѣночцѣ на жєлости;
Бо що матѣночка глєне:
А деж тото дитєтичко,
Що садило зѣлєчко! —
9.
Мовила, говорила
Ярая пшеницє:
Не подоба моя
У стозѣ стояти,
Але подоба моя;
У короваю розростати. —
Мовила говорила
Червона калина:
Не подоба моя
У лузѣ стояти,
Але подоба моя
У короваю сияти. —
Де ти калино росла?
Що-сь така красна,
Тонка, висока
Листьом широка?
У лузѣ при кирници,
При студенній кирници,
Від вѣтру буйненького,
Від дожџу дрібненького,
Від сонцє ясненького!
Десь дѣвчино росла?
Що-сь така красна? —
У тата в холодочку,
При солодкім медочку! —
(Від Бережян.)
10.
(Коли на посаг садят.)
Злетѣли два ангели з неба
Ой, сѣли, пали Марисоньцѣ на подвѣре,
А з подвірє в застіўноє віконце
А з віконце на тисові столи,
А з столів на лѣнніѣ обруси,
А з обрусів на пшеничні хлѣбове,
А з хлѣбових на румєне личенько,
А з румєного личенька на барвѣнковий вѣночок,
А з вѣночка на мушлѣновий рубочок.
11.
(При вѣнкоплетинах.)
Надлетѣло потєтко це, це, це!
Сѣло собѣ в віконенько шчебече —
А за столом панєночки глаголєт,
Марисоньцѣ вѣночок лагодєт. —
12.
(Мѣщаньска — коли ѣдут до молодоѣ в недѣлю.)
Ѣдьмо, поѣдьмо
Польом, болоньом
Пѣском, камѣньом —
Пѣсок буде шумѣти,
Камѣнь буде дуднѣти;
Вчуют нас люди,
Славно нам буде,
Вчуют селяне
Що ѣдут мѣсчане. —
13.
(При вѣнкоплетинах.)
Вѣнку, мій вѣнку
З кресчєчого барвѣнку,
Єном тє єден вила,
И том тє не сходила;
В суботу по полудни,
В недѣлю всю дниноньку,
В понедѣлок годиноньку;
Далабим тє малювати,
Шчоби в тобѣ погуляти,
Далабим тє золотити,
Шчоби в тобѣ походити. —
(Від Коломиѣ.)
14.
(с кінця вѣсѣля,)
Лежєли берви бервѣнкові —
Благослови Боже,
И ти божая мати,
Деревце убирати! —
Райскоє деревенько.
Перед райом стояло
Та в рай се похилєло,
Тай сильненько зацвило.
15.
(Коли деревце убирают.)
Колесом, колесом в гору сонце йде,
В нашой Марисечки рай се вє;
Марисечко дѣвочко хто-ж тобѣ той рай
даў? —
Даў менѣ Біг и батенько мій. —
16.
(Коли отець княгинѣ вѣнец наряџає.)
Не папороть паде,
Отец вѣнок кладе
Бѣлими рученьками,
Дрібними слозоньками, —
Розшѣйнули-се оси,
Покотили-се коси,
З близка-се кланєючи,
Отцеви матѣночцѣ дєкуючи. —
17.
(Коли вѣсѣлє відійде до Князя, свахи спѣвают.)
Встаю я скоро свѣт,
Педивлю-се на подвіре, леше слѣд
Де кованѣ залубницѣ стояли,
Де воронѣ конички ірзали,
Тотѣж мою Марисечку, взєли. —
Чи я тобѣ мамко не дитєтко?
Шчо ти мене даєш прічки,
Протѣв темноѣ нічки. —
Дай-же менѣ мамко соло вєтко,
Аби менѣ раненько шчебетало,
Щоби мене раненько пробуџало;
Бо чужая матѣночка не збудит,
Хиба піде до сусѣди посудит:
Отиж моя невѣстицє такая
Як у лѣсѣ колодище гнилая.
18.
(Коли перемѣтку наряџают.)
Летѣла бѣла пава,
Всѣ дѣвки поминула
Леш на марусечку ўпала:
Розмишлєй собѣ,
Чи не жєль тобѣ?
Молода Марисечко! —
Всѣ дѣвки грают,
Коси всѣ мают,
А тебе не приймают.
(Від Золочева.)
19.
(Короваєви.)
Ой раюж, мій раю
Пшеничний короваю!
З семи кирниць водицє
З семи стогів пшекицє.
* *
*
А в нашоѣ печи
Золотіѣ плечи.
А срѣбніѣ крила,
Щоб коровай гнѣтила. —
20.
(В четвер нрі вѣнкоплетинах.)
По під садочок по під вишневий зелений,
Туди-ж ми ѣхаў молодий Василенько,
Изняў шапочку изняў и слухаў:
А яж-то мовиў, шчо зазуленьки ковали,
А то паняночки вѣночки вили й спѣвали.
21.
(На предани.)
По під гай зелененькій
Паў снѣжок молоденькій,
Там куноньки походили.
Слѣдоньків наробили.
Слѣдом матѣнонько, слѣдом
За своєю донькою,
Дай-же ѣй Боже де послѣдити,
З собою до дому взяти.
Вийди Марусенько вийди,
Може ти є кривдонькою
Возьмемо тя назад з собою. —
Нема Марусеньки дома,
Пішла спати в солому.
А в якую? — в ячмѣнную. —
А в чию? — в сусѣдную! —
СКЛАДАНЯ.
Як в мѣю так пѣю.
приповѣдка народна.
ЗГАДКА.
Заспѣваю що минуло,
Передвѣцкій згану чяс,
Як весело колись було
Як то сумно нинѣ в нас!
Святовида [1] лиця ясні
За Лабою [2] Славлян чтиў,
Купайловий [3] тапок красний
Царинами вѣтром спѣў. —
Гай ся на честь гарной Лади [4]
Пѣньом дѣвиць розлягаў,
Мір в подяцѣ для Коляди [1]
Веселячись снопи клаў. —
Над ярою Волтавою [2]
Суд Любушин [3] мир даваў,
Над Дѣнпром славотицьою
Так Ярослав ся вславляу. [4]
По за бѣлими водами
Бѣлий гнѣздо орел виў;
А рускими сторонами
Звін вѣчовий гомотѣў. —
Новгорода сила й слава
Свѣтом цѣлим зголосла,
Києва золота глава
Під небеса ся звела.
Слави дочка величана
На свѣт цѣлий сияла
Пѣснь Люмира пѣснь Бояна [1]
Голоснѣсше ѣй гула. —
Нинѣ думка йде сумненько
Темним лѣсом гомонит,
За Дунай, за Днѣпр туженько
Згадка журна лиш летит.
По над Днѣстра берег крутий
Гамор галичь розлягат —
Там сум душу хапле лютий
В безвѣсть гадка пропадат. —
Городища де бували,
Днесь могили ся звели,
Богів храми де стояли
Грехіт мохи поросли. —
По за води по за тихі
З Славоў гаразд пробуваў —
Загудѣвши вихорь лихий
И слѣди их позмѣтаў! —
Красна Ретра з Арконою [1]
Пилом вѣчним припали,
Дѣти вѣрні з матерьою
Десь в безвѣстьох изчезли...
Де ворони ся злѣтают
Колись славний стояў тин [2]
Тяжкі мраки днесь лягают
Як на ногах татарин. [3]
Щастє гаразд з під могили
Гомонем лиш залѣтат;
Як Славляне колись жили
Журна думка лиш з гадат;
Из Русина щирой груди
В побратимий летит край,
Побратимі де сут люди
По за Вому за Дунай. —
Руслан Шашкєвичь.
[1]
Святовид, бог Славлян надлабских в надбальтицких виображающий сонце. —
[2]
Лаба Albis fluvius. —
[3]
Купайло, бог Плодів земних. Опис обрядів Купайлових найдеш кромѣ инших в Исторіи Малой Россіи Дм. Бантыш Каменского Ч. III. стр. 84. прим.
[4]
Лада, бог милости, ладу и женидби або весѣля; доси у нас пѣсни весѣльні зовут ся ладканя.
[1]
Коляда бог миру, и пированя.
[2]
Волтава рѣка у Ческій земли Moldau Fluss.
[3]
За Княгини Любуши споминают-ся первий раз у Чехів desky prawdodatne зри Kralodworský rukopis: Saud Ljbušin.
[4]
Ярослав Володиміровичь (1019) зчиниў зберку прав руских знакому під именем Правди рускои. —
[1]
Люмир и Боян пѣвцѣ стародавной Славлянщими — сей на Руси той у Чехів — зри Слово о полку Игоря-и Kralodworsky rukopis.
[1]
Преславни городи у Славлян над нинѣшним морем Балтицким.
[2]
Твердогород, замок. — Примѣри Милятин Гусятин, Рогатин, Чорнятин, Слаьетин и м. и.
[3]
Повѣдают люди, що Татари вертаючи с полоняним міром у сьиню, коли стагали на нічлѣги повязаним полонянцям лягали на ноги, щоб не поўтѣкали. —
ПОГОНЯ.[*]
Чи то сокіл пташку жене?
Чи то буря хмару несе?
Чи люта џума летит?
Нѣ!... то Козак конем садит!..
Гуляй вороненькій гуляй
Врага постигай!
Відобємо дѣвчиноньку
Пана твоєго сестроньку.
Як прилетишь поздоровит,
И поплеще и промовит,
Погодує тя рукою,
Рученькою бѣленькою,
И напоѣт тя водою
Водонькою студенною,
Гуляй, гуляй на всѣ сили!
Чрез болота, чрез могили,
Чрез дуброви, через луки!..
Потаньцюєм с Татарином!
Ненагрѣю-сь вражим сином
Як попаду в мои руки
Скоро блиену му шаблею
Розільецця бѣс мазею! —
На ту правду забожиў-ся...
А зогнувши-ся дугою
До коника приложиў-ся
Шпаркоў полетѣў стрѣлою.
Анѣ єго не спиняє
Рів анѣ могила
Вѣтром их перелѣтає
Якби мара го носила.
Куда гонишь бѣсноватий!..
Свѣт вже смерком почорнѣў,
Сумненько пугач запѣў
Нѣ там людей, нѣ там хати! —
Блуд ту свище, туман грає,
В густі лѣси заведе;
Козак на се не зважає
Гомонит си та й жене.
Стануў-к земли припадає,
Послухати де - дуднит,
Знов на верх ся вихопляє
Бистрим соколом летит.
И счез стрѣлоў в густій мрацѣ
Дудонь замоўчає,
Може лѣг вже де в байрацѣ
Тай воўк доѣдає.
Де-сь поѣхаў ти козаче?
Темно тихо и страшненько, —
Чясом лнш ворон закряче
Закряче сумненько. —
* *
*
Чи то вірли крильми бют-я?
Чи зірки сияют?
Нѣ!.. то Козак з врагом трут-ся
Мечами блискают.
Та вже Татар утомиў-ся,
К земли сильно вдарен паў...
Ще раз двиг-ся роз-яриў-ся
И дѣвчинѣ необачній
Головоньку з плеча зняў
И кунуў-ся мов звѣрь лютий
Козак сильний на врага,
Грудь росколоў, щоб добути,
Серце диве Татара.
Завѣз сеятру до домоньку,
Поховаў ю у садочку,
Посадиў над неў руточку,
А в головках калиноньку.
Сам затужиў тай заплакаў
Тай стаў-ся сумненьким,
Тай затужиў тай заспѣваў
Голосом михеньким:..
„Якби я в сей сторононьцѣ
Якби я безрідний жиў
Батько ненька в могилоньцѣ
Тай сестрицю враг вмертвиў.
Ходѣм коню в чужиноньку
Думочку думати,
Ходѣм коню на Украйноньку
Степами блукати. —
Руслан Шашкєвичь.
[*]
Посля народноѣ казки
ДВА ВѢНОЧКИ.
По під гайом зелененьким
Чиста рѣчка тече,
На яворѣ зелененьким
Соловѣй щебече;
Сидит дѣвчя над рѣчкою
Два вѣночки ўвила,
И ручкою бѣленькою
На воду пустила.
Один вѣнець з барвѣночку,
А другий з рутоньки,
Один вѣнець Козаченька
Другий дѣвчиноньки.
Поплиў вѣнок из барвѣнку
Воўня го сѣпає
А остаў ся из рутоньки
Бо берег спиняє...
„Поѣхаў мій Козаченько
В далеку дорогу,
Мене лишиў молоденьку
Самую небогу!
Верни-сь вѣнку из барвѣнку,
Приплинь к береженьку!
Верни-сь милий з Украѣни,
Пристань ко серденьку!..
Колиж вѣнку из барвѣнку,
Сплинешь к береженьку?
Коли вернешь з Украѣни
Милий Козаченьку?....
Заковала зазуленька
В гаю в серединѣ,
Аж ся стало страшно, сумно
Молодій дѣвчинѣ: —
— „В Украѣнѣ на могилѣ
Зацвила калина,..
Там лежит твій Козаченько,
Бѣдна сиротина!
А коли ся води вернут
Що за сѣм лѣт ўплили
Тодѣ верне-сь з Украини
Козачок твій милий. —
Ярослав Головацкій.
РОСПУКА.
По за тихими водами
Сумно тай смеркло-ся
О як голос меж горами
Щастє розбило-ся!
Летит ворон чорнокрилий —
За ним загудѣло;
Щасте моє гаразд милий
На вѣки знидѣло. —
Тяжко голубу малому
Гори перебити,
Ой ще тяжче безродному
На сем свѣтѣ жити.
Ти зазуле сивенькая
Закуй ми сумненько
Най роспука тай лютая
Вирве ми серденько. —
Руслан Шашкєвичь.
ВЕСНІВКА.
Цвѣтка дрібная
Молила неньку
Весну раненьку:
„Нене рідная!
Вволи ми волю,
Дай минѣ домо;
Щоб я зацвила,
Весь луг скрасила,
Щоби я була
Як сонце ясна,
Як зоря красна,
Щобим згорнула
Весь свѣт до себе!“
— „Доню голубко,
Жяль минѣ тебе
Горная любко,
Бо вихорь свисне
Мороз потисне,
Буря загуде;
Краса змарнѣє,
Личко счорнѣє,
Головоньку склонишь
Листоньки зронишь,
Жяло серцю буде. —
Руслан Шашкєвичь.
МАДЕЙ.
На високій чорногорѣ
Буйні вѣтри вѣют,
По зеленій полонинѣ
Сѣри воўки виют;
Тисяч коней вороненьких
В байраках ирзає,
Тисяч гарних ледѣників
Коники сѣдлає.
А ватажко сивий Мадей
Зморщиў густі брови
Чорні очи заблищали
Та жаждою крови. —
По верх коней яснобарві
Прапори сияли
Байраками и дебрами
Ратищя мелкали. —
* *
*
Мрачно, скучно по майданѣ
Пітьма-ся чорнѣє,
Огнѣ горят по шалашѣох, |
