Михаил Васильевич Гуць

Сербо-хорватська народна писня на України

Академія наук Української РСР:  ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА. ФОЛЬКЛОРУ ТА ЕТНОГРАФІЇ їм. м. т, РИЛЬСЬКОГО - «Наукова думка» Київ-1966

ЗМІСТ

Вступ
Перші українські переклади сербохорватських народних пісень
Тарас Шевченко і сербохорватська лірична пісня.
Переклади та переспіви сербохорватських пісень в 60-70-х роках XIX ст.
Сербохорватський народний епос та лірика в перекладах Михайла Старицького.
Південнослов'янський гайдуцький епос та сербохорватська народна лірика в перекладах І. Я. Франка
Мотиви сербохорватського фольклору в творчості Лесі Українки
Сербохорватська народна поезія в перекладах українських радянських поетів
Висновки

Вступ

Сербохорватська народна поезія ввійшла в золотий фонд світової культури. Вона здавна привертала увагу багатьох поетів-перекладачів і фольклористів різних країн Європи. Інтерес українських письменників і дослідників до пісенної творчості сербів і хорватів має більш як вікову історію. Тільки самих перекладів, переспівів та оригінальних творів, написаних за мотивами сербохорватських пісень на Україні, вистачило б не на один том.

Тісні зв'язки українців з іншими слов'янськими народами, зокрема з сербами і хорватами, спільність їх походження, територіальне сусідство і особливо подібні історичні умови боротьби за своє соціальне та національне визволення зумовили ідейно-художню спорідненість їх епосу.

Дослідження міжслов'янських культурних взаємин є однією з важливих ділянок радянської науки. Розкриття цієї проблеми має не тільки науково-пізнавальне значення, а й позитивно впливає на духовне зближення народів, на зміцнення дружби між ними. В усі часи і особливо в епоху великого соціально-політичного перетворення світу і єднання народів під прапором рівності, братерства і дружби вивчення цих духовних зв'язків стало життєво необхідним.

Історія перекладів сербохорватської пісні на Україні в дореволюційний період майже зовсім не висвітлювалась. Досить сказати, що навіть в найповнішій для свого часу (90-ті роки XIX ст.) бібліографії Цішевського «Folklorystika chorwacko-serbska»[1] серед великої кількості перекладів пісень багатьма мовами світу Україна представлена всього-навсього тільки книжкою Михайла Старицького «Сербські народні думи і пісні» (Київ, 1876). Незважаючи на те, що з часу перших українських перекладів сербохорватських пісень минає вже близько півтора століття та що до сербохорватських пісень зверталось чимало українських поетів-перекладачів і дослідників, українська фольклористика й понині не спромоглася ані на бібліографію цих перекладів, ані на висвітлення їх історії. Все, що зроблено досі на Україні для вивчення перекладів сербохорватських пісень, обмежується тільки висвітленням окремих питань. Це в основному статті І. Брика, М. Гольберга - про переклади М. Шашкевича, Я. Головацького та А. Метлинського [2]; В. Недича, І. Айзенштока, І. Ющука, Ф. Прийми - про вірш Т. Шевченка «Подражаніє сербському» [3], М. Драй-Хмари, Б. Галащука - про поему Лесі Українки «Віла-посестра» [4], В. Коптілова - про переклади М. Старицького, М. Павлюка - про майстерність художнього перекладу[5] тощо. У зв'язку з тематичною вузькістю цих досліджень в них не висвітлені взаємозв'язки між Україною, Сербією і Хорватією як історико-культурний процес, що хронологічно охоплює діяльність багатьох поколінь українських перекладачів сербохорватської пісні. І характеристика цих досліджень неповна. А такі постаті, як М. Бучинський, Осип Барвінський, О. Навроцький, І. Рудченко, М. Кононенко, І. Іванців, В. Поліщук та ряд інших залишились взагалі поза увагою науковців.

Українські письменники в дореволюційний час працювали в тяжких політичних і цензурних умовах, більшість своїх перекладів не могли надрукувати при житті, а надруковані часто підписували псевдонімами. Тому встановлення авторства іноді викликає чималі труднощі.

Знайомство українців з сербохорватською піснею відбувалося головним чином через переклади і переспіви. Чимало сприяли цьому і наукові праці українських і російських славістів Ю. Венеліна, О. Бодянського, О. Потебні, І. Франка, М. Сумцова, М. Халанського, Ф. Колесси, а також слов'янські концерти М. Лисенка. Сербохорватську пісенну тематику пропагували також композитори Д. Січинський і О. Нижанківський.

Історична доля українського, сербського та хорватського народів складалася так, що дуже часто сербохорватська пісня поширювалась на Україні не через книжку, концерт, а безпосереднім усним перейманням. Свідченням цього є сербські мотиви в українських піснях: пісні про сербина і пісні з мотивами на зразок «Іван та Мар'яна», які занесли на Україну десь в XVI-XVII ст. південнослов'янські гуслярі [6].

Як у літературній обробці, так і в безпосередньому усному сприйманні народними масами сербохорватська пісня на українському грунті зазнавала нерідко складних художніх переробок, переживала своє друге народження. З часом вона так тісно спліталася з українською народною творчістю, що тепер на перший погляд сприймається як оригінальний витвір українського народу. І тільки всебічне і глибоке зіставлення українських та сербохорватських пісень допомагає виявити в нашому фольклорі сербохорватський елемент.

Тривала історія проникнення сербохорватської пісні на Україну найрізноманітнішими шляхами, великий інтерес до неї українських діячів культури, її живе побутування серед старшого покоління жителів західних областей України навіть і в наш час[7] дає значний матеріал для висвітлення українсько-сербохорватських фольклорних та фольклористичних взаємин. Центральним у висвітленні цієї широкої теми є дослідження українських перекладів та переспівів сербохорватської народної пісні від 30-х років XIX ст. до наших днів. Їм і присвячена ця праця.

При аналізі всіх відомих і відшуканих та хронологічно систематизованих українських перекладів і переспівів сербохорватської пісні автор висвітлює передусім такі питання: роль сербохорватської пісні у зміцненні культурних зв'язків між Україною, Сербією та Хорватією, її значення для ідейно-тематичного та художнього збагачення української літератури, вплив української народної поезії на художнє переосмислення сербохорватської пісні в перекладах, переспівах, наслідуваннях, художня майстерність перекладів.

1 Праця Станіслава Цішевського була надрукована окремими частинами у варшавському журналі «Wisła» під загальною назвою «Folklorystyka chorwacko-serbska, Przegląd historyczno-bibliografichny, Wstęp», т. V, 1891, стор. 871. 1. Pieśni. Najstarsze slady istnienia i historja zbierania pieśni ludowych, т. V, стор. 882-902, т. VI, 1892, стор. 18-53; - 2. Bibliografja zbiorów pieśni, т. VI, стор. 371-390, 547-563; - 3., Bibliografja prżekładów pieśni ludowych na obce językiт. VI, стор. 834-849. На стор. 840 згадано про переклади М. Старицького.

2 І. Брик, Переклади сербських народних пісень у «Русалці Дністровій». - «Записки наукового товариства імені Шевченка», т. ХСІХ, 1930; М. Я. Гольберг, Південнослов'янські зв'язки «Руської трійці» (3 історії перших українських перекладів сербських народних пісень). - В кн. «Міжслов'янські літературні взаємини», вип. 2, К., 1961.

3 Владан Недић, Један српски мотив у Шевченка. - В кн. «Зборник Матице Српске за књижевност и језик», кн. З, 1955; І. Я. Айзеншток, «Подражаніє сербському» Т. Шевченка. - «Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції», К., 1960; І. П. Ющук, Шевченкове «Подражаніє сербському». - «Радянське літературознавство», 1964, № 2; Ф. Я. Прийма, Джерело Шевченкового «Подражанія сербському». - «Радянське літературознавство», 1964, № 6.

4 Михайло Драй-Хмара, Поема Лесі Українки «Віла-посестра» на тлі сербського та українського епосу, К., 1929; Б. Галащук, Леся Українка і сербський фольклор. - В кн. «Міжслов'янські літературні взаємини», вип. 1, К., 1958.

5 В. В. Коптілов. Відображення стилістичних особливостей мови сербського фольклору в перекладах М. П. Старицького. - В кн. «Славістичний збірник», К., 1963; М. М. Павлюк, Художній переклад епічної формули. - «Радянське літературознавство», 1960, № 6.

6 Іван Франк о. Вибрані статті про народну творчість, К., 1955, стор. 76.

7 Див. від. рук. ІМФЕ АН УРСР, ф. 14-10, од. зб. 933, 1003.

Перші українські переклади сербохорватських народних пісень

Перевід сербських пісень... що то за краса! Без їх, мабуть, слов'янського духа годі й поняти.

Юрій Федькович

Національно-визвольна боротьба і культурне відродження південних слов'ян в першій половині XIX ст. перегукувалися з пробудженням і розвитком громадського життя інших слов'янських народів, які прагнули об'єднатись для боротьби з поневолювачами. Про це об'єднання і визволення мріяли всі слов'яни, виступаючи «борцями майже в усіх країнах, на всіх боєвищах Європи»[1]. А для того, щоб об'єднатись, треба було пізнати один одного, вивчити мову, звичаї, історію тощо.

Романтичне захоплення своєю історією та культурою було необхідним елементом становлення національних мов та літератур у пригноблених слов'янських народів. В історії слов'янських літератур цей період названий романтизмом.

На цей час в умовах Сербії виросла могутня постать Вука Стефановича Караджича - основоположника сербохорватської літературної мови, фольклориста, етнографа, письменника, історика, критика, перекладача і громадського діяча. Його наукові праці та монументальні збірки народних пісень стали національною енциклопедією, з якої вся освічена Європа черпала знання про сербів та хорватів і їх героїчну боротьбу за своє визволення.

Збірки пісень Караджича набрали такої популярності в Європі, що багато дослідників і поетів стали вивчати сербохорватську мову тільки для того, щоб познайомитися з ними в оригіналі. І, звичайно, з'явилося чимало перекладів італійською, німецькою, французькою, англійською, польською, російською, чеською, українською, угорською та іншими мовами. На кінець XIX ст. в Європі не було країни, на мову якої не було перекладено хоча б кілька сербохорватських пісень.

Піднесення національно-визвольної боротьби південних слов'ян і пожвавлення культурного життя цих народів знайшло гарячий відгук на Україні, а особливо в Галичині, яка з більшістю поневолених південних слов'ян перебувала під гнітом австрійської корони.

На українських землях збірки сербохорватських пісень Караджича стали відомі на початку XIX ст. Вже 1823 р. в статті Д. Зубрицького «Про простонародні пісні», надрукованій у львівському календарі «Pielgrżym», згадується Караджич як взірець громадського діяча і фольклориста. Особливо популярним став Караджич після того, як його збірки пісень дійшли на Україну. На досвід сербського збирача пісень орієнтувався М. Максимович, готуючи свою першу збірку українських народних пісень (1827). Про це свідчить передмова до збірки, де упорядник за зразком Караджича поділив українські пісні на чоловічі і жіночі, а також його автобіографія. В ній Максимович признається, що для свого словника у збірці («Малороссийские песни») він «прочитав і слов'янську граматику Дубровського і сербський словник Вука Стефановича»[2].

Культурне відродження на західноукраїнських землях, що в 30-х роках XIX ст. яскраво проявилося в діяльності львівської прогресивної молоді і, зокрема, в діяльності її трьох провідних постатей (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), названих «Руською трійцею», відбувалося в загальнослов'янському руслі з орієнтацією в основному знову ж таки на діяльність Караджича.

Дослідникам культурного відродження Галичини треба мати на увазі і попередників «Руської трійці», які підготували грунт для її діяльності, хоч самі залишились у тіні її слави. Ці попередники відіграли певну роль і в орієнтації молодого покоління на національно-визвольний рух південних слов'ян, на діяльність провідників цього руху. Наприклад, перший борець за українську народну мову в Галичині Іван Могильницький (1777-1831), діяльність якого мала чималий вплив на Шашкевича, Головацького та інших львівських семінаристів, був під впливом Караджича і популяризував його збірки пісень[3]. Велику ідейну і матеріальну підтримку молоді подали І. Снігурський (1788-1847), М. Верещинський (1793-1882) та інші.

Прогресивно настроєна молодь, що гуртувалася навколо «Руської трійці», за прикладом Караджича рішуче повертається до народної мови і за основу правопису бере фонетичний принцип. Це яскраво відбилося в альманахах «Син Русі» (1833), «Зоря» (1834), що передували знаменитій «Русалці Дністровій» (1837). «Про правопис, - згадував Я. Головацький, - відбувались довгі суперечки. Я пропонував правопис Максимовича; мої товариші вимагали застосування (на думку Копітара і Грімма, найлогічнішого) сербського правопису Вука Стефановича Караджича»[4]. Аналогії із сербським правописом, як пише далі Я. Головацький, особливо настійно вимагав також І. Вагилевич.

Як видно із «Русалки Дністрової», її упорядники і автори знайшли власне рішення правописної проблеми, хоч і використали деякі елементи правопису Караджича, наприклад џ на позначення українського «дж», «Та все-таки, - писав Франко, - примір Вука в Сербії впливав на молодече покоління галицько-руських письменників. Сам Шашкевич завів у «Русалці Дністровій» правопис, значно відмінний від того, якого вживають книги церковні, а Йосип Левицький видав один із своїх «тезоіменитих» віршів на честь Снігурського в 1841 році мовою народною і правописом радикально фонетичним, скопійованим з Вукового»[5].

Найсміливішим в усіх починаннях і найзавзятішим в самоосвіті був М. Шашкевич. Слов'янські мови і фольклор привернули його увагу. «Книгохранилища університетське і Оссолінського, - згадував Я. Головацький, - достарчали немало поживи для єго все більше лакнучого духа. Допав Добровського сочиненія про словенщину, єго «Institutiones linguae slavicae», Шафарикову історію словенських язиків, діла Ліндого, Раковецького, Вука Стефановича - і нитка по нитці дійшов до самого клубка. Тут йому отворився великий світ - словенщи'на з своєю поважною, величною стариною, з відмолодженими, відживаючими парістками. Все то переймала молода, повна сили і надії душа; з живим запалом молодецьким слідив, іспитовав, загортав цілу словенщину і заєдно розпросторонював свої відомості»[6].

Все сказане Я. Головацьким про самоосвіту Шашкевича і його захоплення славістикою в такій же мірі стосується самого Я. Головацького, І. Вагилевича та багатьох інших їх однодумців. Крім творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, граматики О. Павловського, збірки пісень М. Максимовича, галицька молодь дуже добре була обізнана з творами та науковими працями славістів: Й. Добровського, П. Шафарика, Я. Коллара, В. Ґанки, Є. Копітара, П. Дайнка, Ф. Метелька, І. Берліча та інших. 1833 р. Шашкевич на українському і сербському топонімічному матеріалі пише етимологічну розвідку «Черногора – Černa-gora», в якій засвідчує свою обізнаність з географією та мовою південних слов'ян, перекладає з польської статтю «Любителі слов'янщини і народів чужосторонніх» та готує для перекладу етнографічний фрагмент «Gośćiność w Serbiji, podług Niemieckiego ». У полемічній брошурі «Азбука і abecadło...» (1836) він посилається на лінгвістичні праці майже всіх визначніших славістів того часу. Глибоку обізнаність із тодішньою славістикою бачимо і в наукових розвідках Я. Головацького та І. Вагилевича. Питання мови, історії, фольклору та етнографії рідного народу вони розглядали майже завжди в різносторонніх зв'язках з історією та культурою інших слов'янських народів. Тому й не дивно, що в їхніх працях зустрічаємо численні посилання на провідних тогочасних славістів.

Велике значення для пожвавлення культурного життя Галичини мали особисті зв'язки львівської молоді, зокрема М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького з культурними та громадськими діячами майже всіх народів слов'янського світу. Зауважимо, що брат Я. Головацького Іван часто бував у домі Караджича у Відні та пересилав звідти сербські книжки до Львова[7]. Більше того, Караджич підмовляв його після закінчення університету переїхати до Сербії. Щодо Я. Головацького, то у першій половині XIX ст. в Галичині нема нікого, хто б міг зрівнятися з ним по інтенсивності зв'язків із слов'янським світом. Як відомо, саме ці зв'язки допомогли М. Шашкевичу, І. Вагилевичу та Я. Головацькому видати і розповсюдити «Русалку Дністрову», де й були надруковані перші українські переклади сербохорватських пісень.

Перу Я. Головацького належить ряд розвідок про південних слов'ян. Почерпнувши величезні знання з літератури в бібліотеках та безпосередньо від учених різних слов'янських країн, в яких на той час бурхливо розвивалось культурне життя, члени «Руської трійці» глибоко зрозуміли відсталість Галичини, тому й скаржився Шашкевич у передмові до «Русалки Дністрової»:

«Судило нам ся послідним бути»[8]. У цій скарзі і глибоке усвідомлення своїх завдань та важливість своєї праці на користь народу, і широка програма громадської та культурно-освітньої роботи. Вона дає нам можливість краще зрозуміти і їх звернення до сербохорватського фольклору. Оцінюючи «сербськії народнії пісні, тії самородні запахущії цвіточки», що «виросли у душі буйного словенського народа», Я. Головацький писав: «Слава їх уже давно розляглася по цілій Європі, на всі мови їх перекладено, розхвалювано і досить оцінено. Ба і другії словенськії наріччя присвоювали собі побратимську їх красоту до своїх зільників народної поезії»[9].

Маркіян Шашкевич

В альманаху «Русалка Дністрова» було надруковано вісім перекладів сербохорватських пісень, з яких шість належать М. Шашкевичеві і два Я. Головацькому. Шашкевич почав перекладати ще десь в 1832- 1833 рр. Очевидно, його переклади були включені вже до альманаху «Зоря» (1834), який заборонила цензура і який пізніше в дещо зміненому вигляді вийшов під назвою «Русалка Дністрова». Шашкевич і Головацький взяли тільки ліричні пісні. Такий підбір можна пояснити і віком перекладачів, і невеликим розміром пісень та їх спорідненістю з українською народною лірикою, і замилуванням перекладами польськими (К. Б.родзінського, А. Бельовського), чеськими (Ф. Челаковського). Зокрема, Шашкевич та Головацький захоплювалися збіркою Челаковського «Slovanské narodní písně» (Прага, 1822-1827), де паралельно вміщено оригінали і переклади сербохорватських пісень. До речі, в «Русалці Дністровій» знаходимо ті ж самі переклади, які маємо у збірці Челаковського, їх заголовки дуже подібні до заголовків цих пісень у перекладах Челаковського. Проте Шашкевич і Головацький мали під рукою і Караджичеву збірку пісень. Над перекладами М. Шашкевич працював дуже сумлінно (окремі з них мають по декілька редакцій). З цього погляду показове зіставлення двох варіантів перекладу пісні «Дівчина і риба».

На переклади М. Шашкевича, звичайно, вплинула українська народна поезія, яку він досконало знав. Під її впливом поет вживає пестливі слова «сестрице», «братику», хоч їх і не знає сербохорватська пісня. Переклад пісні «Пуста дівчина» також зазнав деякого впливу української коломийки, розміром якої він написаний.

Переклад пісні «Дівчина, лице миюча» докладно передає зміст і образність оригіналу, хоч правда, і тут поет вводить характерні для української пісенності повтори-звертання:

Як бачимо, в перекладі точно збережено й метричну структуру оригіналу (десятискладовий розмір з цезурою). Особливо близькі до оригіналу переклади тих пісень, образна система і мотиви яких трапляються і серед українського народу. Ось, наприклад, переклад пісні «Ангелчині ворота»:

Високо ся сокіл вивиу
ВисшЕ городу ворота;
Воротарка там Ангелка,
Сонцем голову завила,
МЕсяцьом ся вперезала,
И звЕздами затикала.

(«Р. Д.», 106)

Цікава історія Шашкевичевого перекладу сербохорватської пісні «Знатель». Образами живого народного гумору в ній «тлумачиться»: як треба цілувати вдовиць і як дівчат. Це дало підставу львівському цензорові Левицькому заявити, що пісня проповідує аморальні ідеї, а тому «Русалка Дністрова» повинна бути заборонена. Копітар, заперечуючи цензорові, доводив, що ніякої аморальності в цій пісні немає, і що це всього-навсього невдало наслідуваний жарт сербської жартівливої пісеньки[13]. Так висловився Копітар тільки для того, щоб захистити упорядників альманаху. Насправді переклад цілком точний і майже дослівний.

Поза альманахом «Русалка Дністрова» залишився переклад пісні «Олень і Віла» («Лелен й Вила»). Впер ше опублікований тільки 1884 р. [14]

Праця над перекладами сербохорватської лірики сприяла удосконаленню поетичної майстерності М. Шашкевича. Проте даремно шукати в оригінальних творах письменника конкретних впливів сербохорватської пісні, а тим більше відділяти їх від впливу української народної поезії та творів тогочасних поетів (А. Метлинського, А. Міцкевича, А. Залеського, Т. Шевченка), як це робить К. Студинський[15]. У поетичній творчості М. Шашкевича ці впливи не мали прямолінійного вияву. Тому вже Ф. Колесса не погодився з думкою К. Студинського про те, що заперечний паралелізм, наприклад, у вірші М. Шашкевича «Погоня» та деяких інших його творах йде від сербохорватської пісенності[16]. Він вказав на наявність такого зачину в українській колядці. Зустрічається заперечний паралелізм і в українських ліричних піснях:

Чи то сокіл пташку жене?
Чи то буря хмару несе?
Чи то люта джума летит?
НE!.. То Козак конем садит!
(«Р. д.», 65)

Чи то вірли крильми б'ються?
Чи зірки сияют?
НЕ!.. То Козак з врагом трутся,
Мечами блискают.
(«Р. Д.», 67)

Очевидно нема підстав зводити ці рядки до впливу сербохорватської пісні, адже в одній українській веснянці зустрічаємо майже тотожний шашкевичевому зачин:

Ой братчику Романчику,
Що то в полі за димове?
Чи то вірли крильми б'ються,
Чи вівчарі турму гонять?

Як відомо, І. Франко подібно до М. Шашкевича теж скористувався в одній з своїх поезій цим художнім засобом та образом. У XII «Веснянці» І. Франка читаємо: «Ой що в полі за димове? Чи то вірли крильми б'ються? Ні, то доля грядки копле...»[17]

Особливо багато в ознайомленні українців із сербохорватськими піснями зробив Яків Головацький. Піснями і побутом сербського та хорватського народів він зацікавився ще на початку 30-х років, коли, закінчивши гімназію, вступив до Львівського університету. Разом з братом Іваном він співав у слов'янському хорі, що був тоді у Львові, жив спільно з студентами різних слов'янських країн, які розповідали йому багато цікавого про свій народ. А згодом, перебуваючи в Пешті, Я. Головацький познайомився з багатьма видатними діячами слов'янської культури - словаком Колларом, адвокатом і видавцем Сербської Матиці Павловичем, сербськими студентами Георгієм Петровичем, Николичем, Поповичем та хорватським письменником Курелацом. Всі вони були учасниками руху слов'янського відродження і мали чималий вплив на формування світогляду і літературну діяльність українського вченого.

Про своє знайомство з словаками, сербами та хорватами в Пешті Я. Головацький докладно розповів у листі до брата Івана від 27 серпня 1841 р. та пізніше у спогадах «Пережитое й перестраданное». «Часи тії, із ними пережиті, - читаємо в цьому листі, - то найщасливіші мої в житю, тямлю я і во вік не забуду тих годин, перебутих у Пешті із молод. сербами, хорватами і словаками і з тими чехами, щом ся пізнав у Львові, знаєш сам, яке наше пожитє було. Люба мині згадка за тими хвилями, коли далекії однородці пізнали побратимство своє і вкупі радов потішали, одним духом жили... Знаю я, як їх болит серце над нашою долею... У словен є одна народність, одна мова, один дух»[18]. Іншим разом Я. Головацький є вже увагу на «спорідненість між мелодіями пісень слов'янських». «Чудно нам було, - пише він, - як сербські пісні подібні до наших своєю простотою, чеські природною легкістю...»[19]

Знайомство Головацького із сербськими студентами пригодилось і при виданні альманаху львівських студентів. Коли 31 липня 1835 р. львівський цензор В. Левицький заборонив «Руській трійці» видати свою «Зорю», молоді ентузіасти звернулись до своїх друзів сербів у Пешт. Про видання Головацький домовляється у 1835-1836 рр. з студентом-сербом Георгієм Петровичем - приятелем пештського цензора. У вересні 1836 р. він вислав йому рукопис «Русалки». Цензор Надь (Наду) в жовтні переглянув його, а в грудні 1836 р. «Русалка» була вже надрукована[20].

Цікаво зазначити й те, що одну з найперших звісток про «Русалку Дністрову» подали серби в журналі «Serbskji narodyj Ljist»  (1837, ч. XVI), а звідти і львівські «Rozmaitości», dodatek do «Gazety Lwowskiej» (1837, ч. 25).

Переклади сербохорватських пісень Я. Головацький розпочав десь у 1835-1836 роках. Два з них - «Три тузі» і «Смерть милих» - були надруковані в «Русалці Дністровій». Переклади майже дослівні. Для народних пісень - це не недолік, оскільки велика кількість ліричних та обрядових поетичних творів слов'янських народів дуже близькі між собою. Наприклад, в оригіналі:

Славуј птица мала сваком покој дала,
а мени јунаку три туге задала.
(К., І, 413)

В перекладі Я. Головацького:

СоловЕй пташина
УсЕм спокій дала;
МинЕ молодому
Три тузЕ задала,
(«Р. Д.», 107)

Розглядаючи переклади Я. Головацького і М. Шашкевича, надруковані в «Русалці Дністровій», І. Брик зазначив, що хоч «сама українська мова перекладів не може нас тепер вдоволити, але треба дивитися на неї як на перші спроби писати рідною мовою тому сто літ, а тоді прийдеться з подивом віднестися до тої праці, завдяки якій сі переклади і під оглядом мови не можуть нас надто вражати»[21]. Ці переклади дослідник ставить в один ряд, а то й вище від усіх відомих йому перекладів сербохорватських пісень іншими мовами.

Я. Головацький продовжував перекладати сербохорватські пісні і пізніше. Не останню роль зіграв при цьому і брат Якова Іван, що вчився у Відні наприкінці 40-х років. Він повідомляв брата про культурні новини слов'янського світу. «Вукових пісень II том вийшов із друку - либонь І т[ом] маєш, то пізніше може пришлю тобі сей другий» - пише Якову Іван з Відня 4. IV. 1845 р., нагадуючи одночасно, що в першу частину «Вінка русинам на обжинки» думає помістити його переклади сербських пісень[22]. Цей збірник І. Головацький видав у Відні 1846 р. В ньому поміщено 23 сербохорватські пісні в перекладі Я. Головацького та переклади М. Шашкевича, передруковані з «Русалки Дністрової»[23]. Тематика цих перекладів різноманітна: переважно це ліричні пісні про кохання, розлуку, дівочу красу, людську працю. Деякі з них пройняті дотепним гумором, засуджують людські вади. Збереглася рукописна збірка перекладів сербохорватських пісень Я. Головацького, значна частина яких опублікована тільки недавно[24]. Збірка проливає світло на ряд питань, пов'язаних із творчою біографією Я. Головацького, його інтересами та працею над перекладами.

Автографи Я. Головацького свідчать про його широку обізнаність з багатими поетичними скарбами сербського та хорватського народів. У збірці знаходимо чимало переписаних з оригіналу сербохорватських пісень, деякі, замітки історичного характеру, що свідчать про всебічне вивчення Головацьким культури та історії південних слов'ян.

Згаданий чорновий автограф свідчить, що Я. Головацький мав під руками переклади Ф. Челаковського. Рукопис містить 35 перекладів, з яких три («Дівочий суд», «Хасанагиниця», «Ой, дівчина сонце доганяла») незакінчені. Поряд з ліричними піснями є і переклад однієї далматської героїчної пісні. Це - доказ того, що вже в 30-40-х роках XIX ст. українські письменники звертались і до героїчного епосу сербів та хорватів, а не лише до лірики, як вважали досі. В архіві Маркіяна Шашкевича[25] знаходиться ще вісім невідомих досі перекладів сербохорватських пісень Якова Головацького, які виявив і подав до друку (ж. «Радянське літературознавство») викладач Дрогобицького педінституту Микола Шалата. Переклади точні і передають художню красу оригіналу, а також зберігають його метрику і ритміку. Про це виразно говорить початок пісні «Горда дівчина» («Понос љепотице»):

Оригінал

Девојка је крај горе стајала,
сва се гора од лица сијала,
а од лица и зелена венца.
(К., І, 458)

Переклад:

Дівчинонька край гори стояла,
А вся гора від лиця сіяла,
І від лиця й зеленого вінця.
(«Р. Л.», 76)

Особливо вражає своєю поетичністю сараївська пісенька «В серці студінь» («По срцу зима»). Перекладач не збіднив живий малюнок оригіналу, не позбавив його емоційної сили.

Головацький уміло використовує пестливі слова «сніжок», «братчик», «черевички», «ніжки», «серденько», передаючи любов брата до своєї сестри, яка через одруження з нелюбом стала жертвою родинного нещастя. Саме цією емоційною глибиною відрізняється переклад від оригіналу і наближається до українських народних пісень цієї тематики. Цікаво, що перекладачеві вдається майже повністю зберегти всі іменники, прикметники та дієслова оригіналу. Те ж саме можна сказати і про переклади пісень «Кінь не хоче води пити» («Коњ воде неће да пије») і «.Найкращий» («Лијепо, љепше, најљепше»). В останньому Я. Головацький прагне зберегти навіть метричну структуру оригіналу.

Майстерно відтворює поет заперечні паралелізми та повтори оригіналу, що яскраво видно, наприклад, у перекладі пісні «Сестра іскушує брата» («Сестра куша брата»).

Єдине, чим відрізняється цей переклад від оригіналу, це розмір. Коли в оригіналі рядок десятискладовий, то в перекладі маємо десяти-, одинадцяти-, а то й дванадцятискладові. Деякі відміни допускає Я. Головацький і в інших перекладах. Інколи він замінює імена персонажів. Так, в перекладі пісні «Јово и Марија» («Іван і Марія») імена головних героїв цієї пісні Йово (Іван. - М. Г.) і Марія поет замінив на Ранка і Милицю, назвавши за їх іменами і свій переклад. Тут він пішов за Челаковським.

Трагічна за змістом пісня «Радост у опоминаї-ьу» («Потіха в згадуванню»), що змальовує нещасливе кохання, силу щирого дівочого почуття і легковажність юнака. Головацький тонко відчував емоційний ключ твору. В перекладі збережено всі питальні та окличностверджувальні інтонації, тобто основний художній засіб пісні.

Сербохорватські пісні мають ту характерну особливість, що в них часто портрети героїв, описи подій, пейзажі можуть повторюватись по кілька разів. Для українських перекладачів ці сталі епічні формули були чи не найбільшою трудністю, тому що подібна риса у нашій народній поезії виражена значно слабше, і копіювання оригіналу було б незвичним для українського читача. Тому, уникаючи одноманітності повторів, деякі українські перекладачі пропускали їх. Подібний випадок маємо і в перекладі пісні «Чий є перстень, того і дівчина» («Чиј је прстен, оног и дјевојка»).

Я. Головацький опустив заголовок і вісім рядків оригіналу, що взагалі не властиве його перекладацькій практиці. Проте це виняток серед перекладів Я. Головацького. Простота і усталеність народної пісенної образності давала змогу перекладачеві знаходити ідентичні засоби для передачі сербохорватських пісень українською мовою. В окремих випадках переклад нагадує копію оригіналу, оскільки фольклорна поетика слов'ян споріднена. Тому Я. Головацький, як і М. Шашкевич, в процесі своєї перекладацької практики щедро використав поетику української народної пісні.

Вплив української пісні виразно позначився на перекладі «Зле заплачена служба («Рђаво наплаћена служба»). З цього погляду дуже характерне використання пестливих слів з відтінками ніжності і ласки. Так, форма «братець» (братец) передана словом «братчик», «сестрицю» (сестрицу) - «сестроньку», «голкою» (иглицом) - «голочков» тощо.

Чорновий автограф-збірочка Я. Головацького свідчить про наполегливу працю письменника над перекладами, розкриває особливості його творчого методу. Характерною рисою багатьох правок є тенденція до українізації перекладу. Так, в пісні «Дівчина молодцям вслугує» замість «молодці», «юнаки» вжито - «козаки». В ряді випадків редакційні поправки поліпшили ритмомелодику перекладу. Для порівняння наведемо уривок піс'ні «Що кому до уподоби» («Шта би која најволила»).

Як бачимо, надрукований варіант змістом зовсім не розходиться з автографом, але щодо досконалості форми, мелодійності значно кращий. Дещо подібне зустрічається в перекладах інших пісень.

Перекладач глибоко вникав у зміст пісень, про що свідчать його варіанти перекладів окремих слів і фраз та примітки до них. Так, у примітці до пісні «Вівчар та дівчина», пояснюючи слово «ладна» (холодна), Я. Головацький пише: «Ладна вода, гожа вода» звичайно у нас говориться. Кажуть, що не годиться казати на воду добра. Ледве чи не є то забиток із дохристиянського богослуженія, відай вода Ладі богині посвящена була? Може в сербськім «ладна водиця» не походить від «хладна» (холодна), але також, як у нас, від «Лади». Нерідко він робить ніби проекцію окремих сербохорватських образів через призму української пісенності:

Грим! З-за гори зеленой хтось стрілив
Та Дам'яна право в серце вцілив!

В цій пісні «Дам'ян і єго любка» («Дамљан и љуба његова») чується відгомін пісні про Олексу Довбуша, яка допомогла перекладачеві рельєфно розкрити психологічну картину, глибше ввести читача в світ образів сербохорватської пісні.

«Українізація» в перекладах Я. Головацького проявилася по-різному - то в метриці, ритміці, то в тропах, то в лексиці і навіть в композиційних деталях. Та чи не найбільше це позначилося на римуванні:

Док я була в мамочки маленька,
Красно мені розраджала ненька:
Щоб не пити вина червоного,
Не носити вінка зеленого
Й не любити хлопця молодого.
(«Вінок...», І, 177)

Типово українське суміжне римування мають переклади пісень «Вівчар та дівчина» («Овчар и дјевојка»), «Оден милий та і той далеко» («Једно драго, и то на далеко»), «Знаки чемної дівчини» («Знаци добријех дјевојака»), «Що кому до уподоби» («Шта би која најволила»), «Дівочий суд» («Суд дјевојачки»), «Нещасна» («Несрећна дјевојка») та інші.

Нерідко Я. Головацький вдається до внутрішнього римування, так характерного для сербохорватської і не чужого українській пісні («Сіяли цвітки три красні дівки», «В час лягала, не рано вставала», «На пусту сливку - на красну дівку», «Перстень віддавала, на рід нарікала» і т. д.). В деяких перекладах Я. Головацького вплив української пісні відбився і на внутрішній структурі перекладу.

Крім перекладів, Я. Головацький залишив нам і переспіви сербохорватських пісень. Таким переспівом є пісня «Шкода час марнувати» («Не ваља губити вријеме»). У ньому добре передано романтично-сентиментальний дух оригіналу, збережено розмір - десятискладовий рядок (5+5) з цезурою. Правда, у першому рядку оригіналу традиційний розмір порушений. Замість десятискладового тут маємо 15-складовий, характерний для бугарштиць; у всіх інших рядках збережений десятискладовий, який широко відомий і в українській обрядовій поезії.

Я. Головацький познайомив українського читача і з деякими обрядовими сербохорватськими піснями. У «Вінку русинам на обжинки» (ч. І) він помістив дві коротенькі пісеньки, взяті з першого тома збірки пісень В. С. Караджича «Попови» («Попу») та «Школяреви» («Ђаку»). Як і попередні переклади, вони точно передають оригінал.

Заслуги Я. Головацького в популяризації сербохорватської пісні на Україні не обмежуються самими перекладами та переспівами. Він написав і першу на Україні розвідку про сербохорватські пісні. В ній наголошено на подібності і відмінностях в піснях українського та сербського й хорватського народів, названо громадські причини, які спонукали Я. Головацького взятися за переклади, і розкрито принципи, якими він керувався.

«Я старався тут сими пісеньками показати краянам своїм чисте джерело народної поезії наших побратимців, де можна брати приклад до наслідованя, аби не казився чужеязичним духом. В моїм переводі я, кілько можно було, держався первотвора, однако декуда трохи слобідніше, старався показати правдиве лице, але аби знов не було з ускорбом свого народного язика: бо хоть оба нарічія покревнені собі, то у кождім є тілько питомого, що тяжко віддати все у другім. Сама міра стиха і будова єго відмінна від наших, гласоудареніє сербського язика зовсім відмінне, та не так розличне, як наше.

...Наконець і то доложити маю, що пісні сербськії зовсім не мають рифми (складу), а у нас без складу, а принаймні без созвучія (Аssonanz), була би пісня не пісня; для того позволили-смо собі в переводі нашім відступити від первотвора і переробити в тім взгляді на наш руський лад».

Про сербохорватські пісні згадує Я. Головацький і в своєму дослідженні «Розправа о песнях народних южнорусских»[26]. В цій праці він дав високу оцінку народній поезії і наголосив на важливості її вивчення: «Щасливий народ (і його словесність), котрий переховав тії буйнії косиці до того часу, аж якийсь письменний, пізнавшися на їх красі, зрозуміє, напише і перекаже поколінням, щоби не прогомоніли в народі, а, переспівавши свій вік і своїх витязів, не поступились при переміні душевного настрою перед перемагаючою прозою і штучним піонетворенням письменних учених людей. Поезія - учена, книжна, хоч часом зльотом величніша, то ледве буде так природніша, так свійська народна, як первісна поезія. Щасливі були греки, що було кому описати Гомера і інших народних співців, щасливі чехи, що не загинув цілком Короледвірський рукопис»[27] щасливі серби, що найшовся Вук Стефанович і зібрав дорогі скарби (забутки) народності».

Крім перекладацької справи, Я. Головацький чимало зробив у справі книгообміну та поширення сербської і хорватської книги в Галичині.

Зберігся лист Теодора Павловича до Я. Головацького від 22 квітня 1837 р. з Будапешту. В ньому Павлович зазначає, що йому дорогий і милий всякий слов'янин, який прагне працювати на полі славістики і «старе се й труди, народност славянскују уздићи». Віін хвалить Головацького за те, що в нього горить вогонь любові до слов'ян, і в знак поваги до нього посилає йому через Владислава Антича (серба із Герцеговини, який жив тоді у Львові) сербські книги[28].

Своїми перекладами і оригінальними творами М. Шашкевич і Я. Головацький збагачували і підносили друкованим словом живу народну мову до літературної. Вони проклали перші стежки сербохорватській народній пісні до українського читача.

У подібних умовах з'явилися переклади сербохорватських пісень і на Східній Україні. 1839 р. А. Метлинський (під псевдонімом Амвросій Могила) видав у Харкові збірку «Думки і пісні та ще дещо», до якої ввійшли переклади з слов'янських та німецької мов. У циклі перекладів «Луна із Сербії» є три сербохорватські пісні українською мовою і четверта - російською, взяті з першого тома збірки Караджича.

Метлинський не дотримується абсолютної точності у своїх перекладах, що яскраво видно з уривка пісні «Клетве дјевојачке» («Кидав світ Конда»).

Як бачимо, А. Метлинський обрав для перекладу 11-складовий розмір замість 10-складового, вільно вводить в текст свої слова, часом змінює емоційне звучання окремих виразів. Приміром, він дає ласкаве звертання матері до сина - «синочку», властиве українським народним пісням, а особливо голосінням, емоційно насичує звертання до матері («мати моя мила!»). Сербохорватська ж пісня скупа на слова із здрібнілими суфіксами. Особливо яскраво це виступає в такому уривкові, де текст перекладу прибирано в стиль української пісні, насичено пестливими словами, чого немає в оригіналі.

Для перекладу пісні «Дівчина, що мила обличчя», письменник покористувався двома варіантами пісні «Дјевојка и лице». А. Метлинський вміло об'єднав обидва варіанти, створивши художньо і сюжетно закінчену поезію-переспів. І знову ж цей переспів поет наситив пестливими епітетами, котрі взяв з рідного фольклору, внаслідок чого початок його звучить, як в українській пісні:

«Під горою криниченька,
Там вмивалась дівчинонька»[30].

Особливо рясніють пестливими словами останні рядки переспіву, де розкриваються глибокі почуття дівчини до милого, для якого вона

Квіточок би назбирала,
Із них сок повидавляла,
Пахученький, солоденький,
Своє личко б їм вмивала,
Як прийшов би молоденький[31].

Не дивно, що перекладач замість десятискладового обрав восьмискладовий розмір та в дусі української пісні передав ласкаву емоційність твору.

Вільним поетичним стилем українських народних пісень, зокрема коломийок, переспівав А. Метлинський і сербохорватську пісню «Три туги» («Три највеће туге»). Герой її скаржиться на свої три туги: першу - що його мати рано не оженила, другу - що під ним не грає коник вороненький, а третю - що на нього розгнівалась «дружина миленька». З журби юнак помирає, заповідаючи викопати могилу, в головах посадити червоні квіти, щоб молодь ними квітчалась, а в ногах провести струмочок - «може прийде хто з стареньких водиці напиться».

Пісня ця подана Метлинським і в оригіналі. Подібні мотиви, де юнак гине від туги чи рани одинокий в полі і заповідає насипати могилу, в головах садити калину чи квіти, дуже поширені у піснях-баладах багатьох народів, і найбільше у слов'янських. Мабуть це також вплинуло на вибір А. Метлинським саме таких пісень для переспіву. Щодо першої і третьої пісень, які привернули увагу перекладача, то певне значення мали тут журливі тони та образи (могила, смерть і под.), співзвучні Метлинському-романтикові.

Таким чином, уже в першій половині XIX ст. сербохорватська пісня ввійшла в літературний обіг на українських землях завдяки перекладам та переспівам М. Шашкевича, Я. Головацького та А. Метлинського. Всі вони, даючи в цілому вірні переклади, вносили елементи «українізації» з метою наблизити пісню до українського читача. Проте вони донесли до нього тільки окремі ліричні пісні, які ще не могли дати цілісної уяви про багату сербохорватську народну поезію. Це були перші кроки в галузі перекладів, що починалися з фольклору і які розгорнулись широко тільки в другій половині XIX ст. У цей же час з'явились і розвідки про пісні сербохорватські Я. Головацького. В них зроблено спробу порівняльного аналізу. Збірки В. Караджича відіграли позитивну роль у формуванні фольклористичних поглядів М. Шашкевича, М. Максимовича та інших. Сліди впливу сербохорватських пісень можна відчути й в оригінальній творчості М. Шашкевича. Знайомство з сербохорватською пісенністю мало позитивне значення для розвитку культури українського народу.

Друга половина XIX ст., взагалі багатша на перекладну літературу, принесла чимало нових українських перекладів і переспівів сербохорватських пісень, - не тільки ліричних, а й героїчних. Сербохорватська пісня захопила багатьох видатних майстрів українського художнього слова. Почуття кровної братньої дружби і поваги до поневоленого південнослов'янського народу продовжувало жити й міцніти в українському культурному середовищі, а ідейна солідарність передових українських діячів з південнослов'янськими допомагала їм навіть в тяжку добу царського і цісарського режиму шукати шляхи для популяризації серед українського народу прекрасних зразків сербохорватської героїчної та ліричної пісні.

Серед багатьох українських письменників, що в другій половині XIX ст. зверталися до пісенного багатства сербського та хорватського народів, зустрічаємо й ім'я Тараса Григоровича Шевченка.

1 Кирил Студинський, Генеза поетичних творів Маркіяна Шашкевича, Львів, 1910, стор. 3.

2 Автобиография Мих. Алек. Максимовича, «Киевская старина», 1904, сентябрь, стор. 331. Останнім часом проблемі «Вук Караджич і Україна» присвячена праця І. К. Білодіда «Вук Караджич в історії українсько-сербських зв'язків», К., 1965.

3 Див. В. Г. Щурат, Вибрані праці з історії літератури, К., 1963, стор. 112.

4 «Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст.», К... 1965, стор. 232.

5 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 18, К., 1955, стор. 260 (далі: Твори, том, сторінка).

6 «Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст.», К., 1965, стор. 206.

7 Владан Недић, Везе Вукове са Украјинцима, Ковчежић, књига прва, Београд, 1958, стор. 151-153.

8 «Русалка Дністрова» (фотокопія з видання 1837 р.), К., 1950, стор. III.

9 Вінок русинам на обжинки. Уплів Іван Б. Ф. Головацький, ч. І, Відень, 1846, стор. 153.

10 Писання Маркіяна Шашкевича. Видав, Михайло Возняк, Львів, 1912, стор. 22.

11 Вук Стеф. Караџић, Српске народне пјесме, т. І, Београд, 1953, стор. 310 (далі при всіх віршованих цитатах подаємо скорочено: К., том, сторінка).

12 «Русалка Дністрова», стор. 105-106 (далі при віршованих цитатах подаємо скорочено: «Р. Д.» і сторінки).

13 Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-49. Видав др. Кирило Студинський, Львів, 1909, стор. XXXVII.

14 Писання Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького, Львів, 1884, стор. 379.

15 Кирил Студинськии, Генеза поетичних тв'орів Маркіяна Шашкевича, стор. 23-24.

16 Філарет Колесса, Академік Кирило Студииськин про вплив усної словесності на поетів українського літературного відродження. - «Записки наукового товариства імені Шевченка», т. ХСІХ, 1930, стор. 9

17 Див. Олексій Де й, Іван Франко і народна творчість, К., 1955, стор. 214.

18 Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-49, стор. 58.

19 «Зоря Галицька», 1848, ч. 81.

20 «Русалка Дністрова» вийшла з друку 1836 року, але книгар поставив 1837 р., «бо вони звикли, коли книжка й явиться при кінці року, класти на заголовній карті число найближчого року», писав Я. Головацький Михайлу Левицькому («Зоря», 1885, № 1, _стор. XII).

21 І. Брик, Переклади сербських народних пісень у «Русалці Дністровій», стор. 19.

22 Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-49, стор. 146.

23 В другій частині «Вінка русинам на обжинки» (Відень, 1847 р.) Іван Головацький паралельно з українськими помістив 150 сербохорватських загадок, взятих з багатого фольклорного зібрання Караджича.

24 «Радянське літературознавство», 1965, № 2, стор. 74-79 (далі біля віршованих цитат подаємо скорочено «Р. Л.» і сторінку).

25 Від. рук. ЛДНБ, архів Шашкевича, ф. 34. п. 1.

26 Зберігається у від. рук. ЛДНБ, № 752, п. 51.

27 Головацький тоді ще не знав, що Короледвірський рукопис - це підробка Ґанки.

28 Див. від, рук. ЛДНБ, ф. 898, п. 60.

29 Думки і пісні та ще дещо Амвросія Могили, Харків, 1839, стор. 151.

30 Думки і пісні та ще дещо, стор. 151.

31 Там же, стор. 152.

Тарас Шевченко і сербохорватська ліричина пісня

Пісні сербські женські ї подібнісінькі до наших обрядових; одні і другі того ж складу, у одних і других той же дух провіває, дух сердечної люби, дух домашнього гаразду, у обох подібнії дитинячі жарти і іграшки, подібная краса дівоча. Читаючи тії сербськії пісні, здається тобі, що якийсь знакомий, родимий голос дзвенить в ухах твоїх.

Яків Головацький

Серед багатої поетичної спадщини Т. Г. Шевченка є невеликий вірш «Подражаніє сербському». Складається він з двадцяти рядків, з яких перші вісім і заголовок написані рукою Шевченка, решта - рукою О. М. Лазаревського, який поставив і дату: «4 мая 1860, С. П. Б.». Наведемо текст цього вірша:

Наїхали старости
И молодик за ними;
Вони собі пішли в хату
З батьком розмовляти;
А я в його, молодого,
В того чорнобривця,
Беру коня, та й нічого -
Веду до криниці.
Кінь утомлений, копита
Розкуті, розбиті,
Сіделечко мережане
Зопсуте, невкрите.
- Скажи, коню, до кого це
Ви так нагло гнались?
- До якоїсь чорнобривки
Всю ніч майнували.
Чи ти ж, коню, будеш пити
3 нашої криниці?
Чи буде та чорнобривка
Сей рік молодиця?[1]

Першим, хто зацікавився джерелом «Подражанія сербському», був О. І. Білецький, який висловив думку, що цей вірш Шевченка є вільним перекладом сербохорватської народної пісні[2]. Вивчали це питання і літературознавці інших країн, зокрема сучасний сербський вчений, викладач Бєлградського університету Владан Недич. У праці «Један српски мотив у Шевченка» («Один сербський мотив у Шевченка»)[3] він в основному правильно відповів на поставлене питання і навів конкретні джерела, вказавши, що для написання свого вірша поет використав сербохорватські пісні із збірки Караджича. Переконливі факти підтверджують ці міркування Недича. Про те, що Шевченко знав праці В. Караджича і цікавився розвитком слов'янської культури ще в ранній період своєї творчості, свідчить його вступне слово до нездійсненого другого випуску «Кобзарям», який був знайдений у Шевченка під час обшуку 1847 р. В ньому з гіркотою поет говорить про тих, хто цурається рідної мови і в той же час вважає себе великим благодійником культури українського народу. Шевченко протиставляє їм справжніх народних проводирів, борців за волю, кращих синів Сербії і Чехії - В. Караджича і П. Шафарика (якому поет присвятив свого «Єретика»). «Чому В. С. Караджич, Шафарик і іниє, - говорить поет в передмові до «Кобзаря», - не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слав'янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали?»[4]

Звідки Шевченко міг знати сербохорватські пісні і їх невтомного збирача? Чи не найважливішу роль в цьому відіграли тісні зв'язки поета з О. Бодянським, одним з найвидатніших славістів, з яким він познайомився в Москві ще в 1843-1844 рр. і з того часу не поривав з ним зв'язків. (Бодянський надсилав книги Шевченкові на заслання, популяризував його твори серед слов'ян[5] тощо). З Бодянським Шевченко мав багато розмов про становище слов'янських народів, і, безперечно, про становище сербів та хорватів. «Вечером був у О. М. Бодянського. Наговорились досхочу про слов'ян взагалі і про земляків особливо»[6], - записує Шевченко в щоденнику 18 березня 1858 р. У Бодянського Шевченко міг ознайомитись також із збірками сербохорватських пісень В. Караджича.

Про сербів, хорватів та їх пісні Т. Шевченко міг довідатись і від свого приятеля М. Максимовича, який, за словами М. Драгоманова, був «цілим ученим історично-філологічним закладом і, вкупі з тим, живим народним чоловіком»[7]. Як відомо, Шевченко особисто познайомився з Максимовичем ще в 1843 році, коли Максимовичу вже були добре відомі сербохорватські пісні і їх збирач Караджич.

У автобіографії М. Максимович пише: «...Між тим, вже друкувались мої «Малороссийские песни» з поясненням і порівняльним словником, для якого я протягом вакацій прочитав і слов'янську граматику Дубровського і сербський словник Вука Стефановича (Караджича. - Лї. Г.)... І вийшли вони тоді на велику славу і у нас, на Русі, і в Слов'янщині західній...»[8]

Шевченко знав фольклорні збірки Максимовича. В його особистій бібліотеці були «Украинские народные песни» (1834) і «Сборник народних украинских песен» (1849), з яких, як і з першої збірки (1827), поет почерпнув чимало матеріалів для своїх творів. Отже, «Максимович, поряд з Бодянським, - як вірно зазначає П. Попов, - був посередником при обізнанні Шевченка з слов'янським фольклором і слов'янською фольклористикою»[9].

Шевченкові були відомі збірки «Русалка Дністрова» М. Шашкевича, Я. Головацького і І. Вагилевича та «Думки і пісні та ще дещо» А. Метлинського, де вміщені українські переклади сербохорватської народної лірики. Крім того, Шевченко перебував у тісних зв'язках з такими знавцями слов'янського фольклору, як М. Костомаров і 1. Срезневський. Останній, як відомо, був особисто знайомий з Караджичем ще в 40-х роках, допомагав йому в науковій праці і був першим його біографом. Є всі підстави гадати, що Шевченко був ознайомлений з працею і Срезневського «Вук Стефанович Караджич. Очерк биографический й библиографический», надрукованою в «Московском литературном й ученом сборнике» (М., 1846)[10].

Не слід забувати й того, що велику роль в ознайомленні поета із життям південнослов'янських народів та їх творчістю відіграло Кирило-Мефодіївське братство, в якому Т. Шевченко брав активну участь. На засіданнях цієї організації безперечно говорилось чимало і про сербів, що перебували тоді в турецькій неволі. Досить згадати, що власне член Кирило-Мефодіївського братства Олександр Навроцький, який перебував у тісних зв'язках з Шевченком, згодом перекладав та переспівував сербохорватські народні пісні, а М. Костомаров досліджував їх.

Таким чином, можливих шляхів ознайомлення Шевченка із сербами та хорватами, діячами їх культури та пісенною творчістю (фольклорними збірками) було чимало.

Кілька років тому І. Я. Айзеншток опублікував спеціальне дослідження «Подражаніє сербському» Т. Г. Шевченка»[11] в якому доводить, що лірична мініатюра Шевченка написана насамперед під безпосереднім впливом поеми М. Ф. Щербини «Його й Мара», яка була опублікована в другій половині 1860 р. (згадаймо, до речі, що «Подражаніє сербському» датовано 4.V. 1860 р.). Особиста ж зустріч з Щербиною, як згадує сам Шевченко в щоденнику, відбулася тільки в квітні 1858 р. «Вечір провів у графині Настасії Іванівни. Слухав уперше гру Антонія Коптського і особисто познайомився з поетом Щербиною»[12].

Отже, Айзеншток акцентує основну увагу на тому, що у Шевченка інтерес до сербохорватської поезії міг з'явитися аж у кінці 50-х років. Але він чомусь зовсім обминає питання про обізнаність поета із сербохорватською культурою і, зокрема, з пісенністю ще до його заслання. Дослідник тільки мимохідь зауважує про дружні зв'язки Шевченка з Бодянським, а імен інших славістів навіть не згадує.

Якими ж справді джерелами користувався Шевченко при написанні «Подражанія сербському»? В. Недић вказує, що в основу цього вірша лягли дві сербохорватські ліричні пісні «Дјевојка и коњ момачки» («Дівчина і кінь юнацький») та «Будљанка дјевојка и коњ» («Дівчина будлянка і кінь»), взяті з першого тома збірки Караджича. Як сербохорбатська пісня, так і вірш Шевченка розвивають мотив сватання юнака до дівчини. Але, мабуть, не тільки ці дві пісні використав Шевченко для свого вірша. Переглядаючи перший том «Сербських народних пісень» Караджича, знаходимо там чимало творів, які близько стоять до «Подражанія сербському» і які, напевно, поет читав. Айзеншток, досліджуючи це питання, називає ще ряд пісень, які послужили матеріалом Шевченкові до його твору. Це јунак коњу говори» («Юнак говорить коневі»); «Шта је коњу најтеже» («Що коневі найтяжче»), «Жеља дјевојчина» («Бажання дівчини»), «Јово и драга» («Йово й кохана»), тобто пісні, які розвивають мотив розмови дівчини чи юнака з конем, як і «Подражаніє сербському». Цей мотив, як відомо, дуже поширений і в українській народнопісенній творчості.

Крім названих пісень, дуже близько до вірша Шевченка стоїть дубровницька народна пісня, наведена в першому томі фольклорної збірки В. Караджича, «Војводић и дјевојка» («Воєводич і дівчина»). У цій пісні говориться про дівчину і двох братів. Фігурує тут і кінь, якого дівчина мусить піймати, щоб стати дружиною юнака. Близькими за змістом і художніми засобами до «Подражанія сербському» є також два варіанти пісні «Удаја на далеко» («Віддається далеко»), вміщені в першому томі збірки Караджича. Як і у серб